Видавець Іван Тиктор. Розмова з сестрою, Ольгою Падковською

Розмова з Ольгою Падковською, сестрою Івана Тиктора
26 серпня минуло 25 літ, як у Канаді помер знаменитий галицький видавець Іван Тиктор. Ольга Микитівна Падковська з дому Тиктор – наймолодша сестра Івана Тиктора. З дня свого народження вона мешкає в Красному, прощалася з ним лиш на час примусового вивезення в далекі наримські ліси. Незважаючи на свій поважний вік, жінка добре пам’ятає все, що відбувалося в родині з далеких 1920-х, коли найстарший брат подарував їй “Малого Кобзаря”.
– Пані Олю, що найдорожче у вашій пам’яті залишилося з дитячих років?
– Я народилася, коли брат був на війні, й уперше побачила його в шестирічному віці. Іван весь час був чимось зайнятий. Один епізод пам’ятаю добре. Він приїхав зі Львова і подарував мені книжку. Я вже вчилася в сільській школі. Каже: “Прочитай, що написано”. “Малий Кобзар”, – кажу йому, бо вже добре вміла читати. “О, видиш! За тиждень повернуся – розкажеш мені вірші з цієї книжки! Це я її надрукував”. Не треба й казати, що ми всі: і я, і Ксеня, і Андрій – повивчали вірші Шевченка, і не по одному, а по кілька. Я й зараз їх не забула...
– А кому ще Іван дарував книги?
– Та всім! Коли приїздив на святого Миколая чи на Різдво, то привозив дітям подарунки. Він мав такий список, у якому були записані діти і хто що потребував. У ті часи в селах було важко, Іван це знав, тому й привозив і одяг, і взуття, і книги. Він тоді вже став видавцем.
– Іван став видавцем, а ви всі були в селі, працювали в полі, нічим не відрізнялися від звичайних мешканців Красного. Пишалися Івановими успіхами?
– Звичайно! Але сам Іван не змінився: він так само горнувся до родини, часом радився з татом, на всі свята був з нами. А нашого дідунця Івана Кучикана спеціяльно запросив до Львова, щоб показати свою редакцію. Дідунцьо повернувся й каже: “А в Івана на роботі писарів-писарів! І три музики: радийо, грамофона і фортепіяна!” Коли помер наш батько, Іван платив за моє навчання в Золочівській гімназії “Рідної школи”, а потім влаштовував мене у Львові. В учительську семінарію не взяли на старші курси, і тоді брат домовився за фахову школу сестер василіянок. Я й мешкала якийсь час у нього на Пісковій. Іван був добрий до всіх – і до чужих, і до рідних.
– Кажуть, що він оплачував адвокатські послуги на політичних процесах...
– Це правда. Коли молоді оунівці Ілярій і Василь Куки, наші сусіди, зазнали переслідувань від польської влади, він урятував їх. А коли постала Карпатська Україна, і ми в Красному влаштували маніфестацію, то і я потрапила за ґрати. Тоді мене захищав Степан Шухевич, Іванів товариш іще з часів УСС.
– Ваш брат Андрій загинув у Золочівській тюрмі 1941 року, а всіх сестер по війні репресували...
– Та влада й не приховувала, що їм муляло прізвище Тиктор. Чим завинила удова по Андрієві – Павлина? А її першою вивозили з двома маленькими доньками. Потім настала і наша черга. Софія, Марія, Анна, Ксеня і я, наші чоловіки та діти – всі зазнали Сибіру. Наша мама, щоб не залишатися самій у Красному, поїхала з нами. У селищі Берьозовка Томської области ми поховали її 1951 року. А в Ксенину хату вселився на все готове той, хто її виселяв...
– Що в ті часи знали про Івана?
– Нічого. Нам удалося лишень 1960 року отримати від нього лист: він ішов із Канади через Німеччину та Польщу. В Польщі жив Василь Ласка, а в Німеччині – його брат Ярослав. Вони й розшукали Івана.
– Той лист зберегли?
– Зберегла... То не дуже веселий лист. Іванові вже так не велося в Канаді, як у Львові: “Я вів своє підприємство, таке, як давно, але не пішло, і я сильно був задовжився і мусів піти на працю до іншого такого самого підприємства. Живемо скромно, маємо ніби свою хату, але авта не маємо, а в Канаді хто не має авта, то його не цінять. Але що про це писати, це нецікаве. Факт, що живемо і хочемо жити, щоб ще колись з дорогою Родиною зустрітись. Напишіть багато про себе, Родину і про наше рідне село. Бо хоч тут життя свобідне, та все одно серце тужить за рідним Краєм, де родились і виростали”.
– Хто ще з Тикторів мешкає в Красному?
– Із Тикторів? Лиш Надія, донька Андрія Тиктора. Вона успадкувала хату нашого тата, в ній і живе. Ще Юрій Кравчук, онук моєї сестри Ксені, з родиною. А Наталя, донька Ксені, – у Львові, як і Ірина, донька Софії.
– Хоч колись хтось із вас нарікав, що через Івана довелося так постраждати?
– Ніколи! Та хіба лиш ми зазнали біди? Тоді винищували всіх свідомих українців. Із нами була молитва до Бога – і вона рятувала нас...
Розмовляла Оксана Думанська, доцент Української академії друкарства,
письменниця «Львівська газета»

Джерело:
Гомін України
http://www.homin.ca