Гнат Хоткевич - Співець соціалізму й України

Два крила Хоткевича
Гнатові Хоткевичу виповнюється 130 років. Митець–геній поєднував у собі ідейно соціалізм і українство, а географічно — Гуцульщину й Слобожанщину

Очевидно, Захід і Схід України поєднати виявилося легше, аніж соціалізм і українську ідею. Музеї Хоткевича є у двох протилежних кінцях України — на Харківщині і на Івано–Франківщині. Правильніше, на Івано–Франківщині такий музей лише створюється — у Криворівні збереглася хата, де Хоткевич прожив шість років.

Співець соціалізму й України

У селищі Високому на Харківщині зберігся будинок, звідки Хоткевича у лютому 1938–го назавжди забрали чекісти. Народився цей світлий чоловік у Харкові 31 грудня 1877 року. «Батько мій був граф, потомок великих і славних гетьманів Хоткевичів. Правда, він служив поваром, але то внаслідок родинних інтриг (вони ж усе інтригують, оті вельможні пани), — згадував Хоткевич. — Мати моя теж була графиня, Сумського в’єзду Харківської губернії. Між іншим, зазнала ще кріпацтва й добре його пам’ятає... Розказувала мені матуся, як вони переїхали до Харкова шукать долі, як я народився, а грошей нема, батько не знайде посади». Ось на таких «дріжджах» виростав літератор, мистецтвознавець, композитор і бандурист, історик і етнограф. У 1900 році він закінчив Харківський технологічний інститут. У студентські роки опанував гру на бандурі і так захопився, що створив цілу школу бандурництва для молоді. Разом з Опанасом Матюшенком (згодом організатором повстання на панцернику «Потемкин») ставив вистави, мандрував пам’ятними місцями козацтва. Перейнявся соціалістичними ідеями. Його навіть на рік виключали з інституту, як неблагонадійного.

У 1905 році «засвітився» як революціонер, довелося емігрувати до Галичини. Коли в 1912–му повернувся до Києва, його тут же заарештували і вислали за межі України. На малу батьківщину повернувся аж в роки української революції. Радянську владу сприйняв щиро й привітно, як захисницю бідноти і трударів. Ці ж теми червоною ниткою єднають чи не всі його твори. Пише книжку і статті про українські народні музичні інструменти. Створює музичні етюди про козацтво. Знімається у фільмі «Назар Стодоля» в ролі кобзаря Кирика. Працює над тетралогією про Тараса Шевченка «З сім’ї геніїв». Дві її частини видавництво передало на рецензію «головному українізатору» Миколі Скрипнику. А він у 1933–му наклав на себе руки... Чомусь вважається, що саме тексти про Шевченка стали поштовхом до арешту Хоткевича. Насправді ж, саме його життя, що іскрилося творчістю й українською самобутністю, дратувало «диктаторів пролетаріату».

Від початку 1930–х його критикують у пресі, звинувачують у «буржуазному націоналізмі», його твори не друкують. «Як мені далі жити, — пише Гнат Мартинович до різних інстанцій. — Мене позбавили праці і хлібних карток. Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи... В нас нічим топити... Вода в хаті замерзає...». У лютому 1938 pоку Хоткевича заарештували як «учасника антирадянської української націоналістичної організації» А 8 жовтня того ж року розстріляли.

Нині в селі Високому — Музей Гната Хоткевича. Коли донька Гната Хоткевича Галина вперше приїхала сюди з Франції, у їхній хаті мешкали чотири сім’ї. Завдяки невтомній праці світлої пам’яті Петра Черемського, харківська адміністрація посприяла переселенню частини мешканців і в двох кімнатах розмістили перший в Україні Літературно–меморіальний музей Гната Хоткевича.

Музей у Криворівні

«У Криворівні Гнат Хоткевич збирався зупинитися на рік, а прожив тут шість років», — розповідає краєзнавець, учитель криворівненської школи Іван Зеленчук. Після барикадних подій у Харкові 1905 року Леся Українка допомогла Хоткевичу нелегально перейти кордон між Російською та Австро–Угорською імперіями. У Львові етнограф Володимир Гнатюк порадив йому поїхати у Криворівню. Згодом Хоткевич писав: «Коли я приїхав на Гуцульщину, то роззявив рот. Шість років ходив із відкритим ротом і виїхав з відкритим ротом». Поселився художник у господаря Петра Потяка. Хата мала великі хороми, одну з трьох кімнат винайняв Хоткевич. Майже рік тут у нього мешкав Лесь Курбас.

Господарі років 30 тому побудували на місці старої хати нову. Але збереглася хатчина на мальовничому пагорбі, під яким шумує гірський потік. Мабуть, Хоткевич не раз встановлював там свого мольберта і малював.

Власником хатчини сьогодні є скульптор і кераміст Микола Процюк. Під його керівництвом у селі відремонтували 200–літню хату–гражду, в якій збиралися розмістити музей.

У хаті — три кімнати, вистачить місця і для експозиції, і для відпочинку «паломників історичними місцями України», художників, письменників. У хаті збереглися автентична піч і лавиці. Експозицію можна буде збагатити фотографіями, побутовими речами початку ХХ століття і картинами Гната Хоткевича. «Ми хотіли б у цьому музеї відобразити дві грані його таланту — художника і письменника, бо «Камінну душу» він тут написав, — розповідає Іван Зеленчук. — Хоткевич як театральний діяч представлений у музеї села Красноїлля, де в 1910 році Хоткевич організував гуцульський театр, що з виставами їздив у Чернівці, Харків, Миколаїв, Одесу, Краків, Москву».

Екскурсія на висоті Карпат

«Криворівня, село над річкою Чорний Черемош, була творчою українською столицею, де в різні роки перебували найвідоміші наші письменники, художники, вчені», — розповідає старший науковий співробітник Музею Івана Франка, що в Криворівні, Микола Дзурак. У 1839 році, мандруючи Галицькою Руссю, у криворівненського священика Андрія Бурачинського зупинявся письменник Яків Головацький. У 1875–му тут побували Михайло Драгоманов і Юрій Федькович. У 1901–му тут у священика Олекси Волянського два дні гостювала Леся Українка, де й зустрілася з Іваном Франком і дослідником Гуцульщини етнографом Володимиром Гнатюком. Михайло Коцюбинський збирав у Криворівні матеріали для «Тіней забутих предків» (згодом тут знімали однойменний фільм Сергія Параджанова). У листі до Максима Горького Коцюбинський писав: «Якби ви знали, яка велична тут природа, яке первісне життя. Гуцули — оригінальніший народ, з багатою фантазією, самобутньою психікою. Скільки тут красивих казок, переказів, повір’їв, символів... Дивлюся, слухаю і навчаюся».

Іван Франко винаймав хату в господаря Василя Якиб’юка. Там нині Музей Франка. У кімнаті, де жив і працював геній, є столик, за яким він писав, автентичний годинник, гуцульський одяг і вжиткові речі.

У 1906 р. придбав собі віллу в Криворівні Михайло Грушевський. У 1917 році, коли російські війська відступали з Галичини, то спалили будинок Грушевського, школу і будівлю «Просвіти». Але будинок згодом відновили — нині там затишний і цікавий Музей Михайла Грушевського.

У Криворівні гостювали Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Ан­тін Крушельницький, художники Іван Труш, небіж Шевченка Фотій Красицький, Сергій Васильківський, Олекса Новаківський... У радянські й новітні часи — Юрій Яновський, Михайло Стельмах (написав повість «Над Черемошем»), Андрій Малишко, Платон Воронько, Ірина Вільде, Олесь Гончар.

У цьому селі, окрім «Тіней», знімали фільми «Іван Франко», «Олекса Довбуш», «Анничка», «Камінна душа». У 1939–му Олександр Довженко знімав тут фільм «Гуцульське весілля».

Отож музей, навіть більше — Український мистецький центр імені Гната Хоткевича у Криворівні, міг би стати місцем зібрань сучасних митців, всеукраїнських пленерів для художників і «круглих столів» та семінарів літераторів. Може, творча іскра, що запалила колись нащадка славних гетьманів, надихне на творчий шлях і сучасну допитливу молодь.

Джерело:
http://www.umoloda.kiev.ua

Володимир Старосольський - фундатор української політології

“Володимир Старосольський вивчав право у Кракові. Знав, що він українець, та українською не міг сказати й речення... Чи то кров прадідівська, чи теорія завели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка”, – згадував Василь Стефаник.

“Газета” вже писала про представників гурту “Молодої України” В’ячеслава Будзиновського (див. номер за 16 лютого 2007 р.), Юліяна Бачинського (див. Номер за 6 квітня 2007 р.) та Миколу Ганкевича (20 квітня 2007 р.). Сьогодні мова буде про Володимира Старосольського – визначного адвоката, вченого правника й політолога.

Хоча з молодих років В. Старосольський був у складі керівного ядра Української соціально-демократичної партії, він істотно вирізнявся серед українського політикуму загалом. Міщанин з діда-прадіда, Володимир народився 8 січня 1878 р. в Ярославі в сім’ї місцевого бургомістра та Юлії Рапф, доньки бургомістра Сянока. Батько помер, коли Володимирові було лише шість років. 1896 р. мати продала свій великий будинок у центрі Ярослава й перебралася до Львова, а наш герой перейшов із правничого факультету Ягайлонського університету до Львівського.

Як згадував Іван Кедрин-Рудницький, “на В.Старосольського ніхто не дивився як на якусь партійну людину, тільки як на інтелектуала, людину великого формату”. Справді, будучи визначним членом УСДП першого періоду її існування, він поступово самоусунувся від політичного проводу. Після захисту дисертації у Відні (1903) В. Старосольський відкрив на вул. Коперніка, 14 свою приватну канцелярію. Стажувався в Берлінському університеті (1905-1906), Ґраці (1907) та Гайдельберзі (1907-1908, 1911-1912). Імовірно, готувався посісти одну з тих чотирьох українських кафедр юридичного профілю, утворення яких цісар заповів ще 1861-го. Як на вченого-правника, великий вплив мав професор Гайдельберзького університету Ґеорґ Єлінек, відомий своїми працями в галузі правового обґрунтування права меншин. Поглибивши теоретичні погляди свого вчителя, В. Старосольський запровадив поняття “принципу більшості”. Треба зауважити, що ще донедавна німецькі фахівці в галузі права вважали “принцип більшості” В. Старосольського одним з основних понять юриспруденції. Завдяки Ґ. Єлінекові наш герой захопився наукою настільки, що, повернувшись додому, розповідав про свою мрію перетворити Львівську Цитадель на цитадель науки й освіти. А невдовзі його захопив парамілітарний рух.

Саме тоді формували товариство “Січові Стрільці”. В. Старосольський був провідним ідеологом, кошовим, членом Головної української ради й Бойової управи Січових Стрільців, ад’ютантом керівника вишколу УСС Мирона Тарнавського, комендантом УСС князя Василя Габсбурга-Вишиваного, командував куренем УСС.

Під час листопадових боїв за Львів В. Старосольського полонили польські бойовики; польська влада інтернувала його в концентраційному таборі в Домб’ю. У жовтні 1919 р. Директорія УНР обміняла В. Старосольського на полоненого УГА графа Дідушицького (його ім’я встановити не вдалося: тоді в польській армії служило близько десяти Дідушицьких). С. Петлюра призначив В. Старосольського заступником міністра закордонних справ. Після квітневого договору С. Петлюри з польським урядом (1920 р.) В. Старосольський подав у відставку. Невдовзі опинився на еміграції – у Відні та Празі.

Саме того періоду він написав відомі праці в галузі політології. У Вільному українському університеті в Празі, де існував факультет права і політичних наук, проводив семінар політичного права, в Українській господарській академії в Подєбрадах викладав курс загального права й політики та керував семінаром із соціальної політики, а в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі – історію політичних та соціальних теорій.

Це були перші українські кафедри політологічного профілю.

Як політолог, В. Старосольський здебільшого сформувався під впливом класика світової соціологічної думки, фундатора соціологічної теорії держави професора Людвіка Ґумпльовича, в якого стажувався в Ґраці 1907 р. Найкращою науковою працею В. Старосольського, крім двотомної монографії “Держава і політичне право” (Подєбради, 1923-1925), є “Теорія нації” (Відень, 1922). У цій книзі він обґрунтував погляд на націю як на “уявлену спільноту”, на півстоліття випередивши теоретичні досягнення класиків цього жанру 1970-1980 років – Мирослава Ґроха, Ернеста Ґельнера, Бенедикта Андерсона тощо.

Повернувшись 1927 р. до Львова, В. Старосольський відновив функціювання власної адвокатської канцелярії. Був членом Головної адвокатської палати у Варшаві та Союзу українських адвокатів. Тому в міській історії В. Старосольський відомий завдяки виступам на політичних процесах. Дебютувавши на суді над Мирославом Січинським 1908 р., він став одним із найпопулярніших адвокатів міста завдяки особливим промовам на судах 1929-1935 рр. над бойовиками ОУН. Окрім уродженої красномовності,
В. Старосольський справляв велике враження глибокими знаннями європейської юриспруденції, апеляціями до староримського права, кодексу Наполеона Бонапарта, а особливо вражали серця присяжних цитати з творів класиків польської поезії. Не дивно, що судові процеси за його участю відвідували навіть польські студенти-правники Львівського університету, які вважали, очевидно, що у В. Старосольського можна багато чого навчитися.

1937 р. обрали керівником УСДП, а у вересні 1939 р. став професором Львівського університету. У грудні того самого року ректор Михайло Марченко викликав В. Старосольського до університету. Виявилося, що там на нього чекали функціонери НКВС. Імовірно, арешт спонукали близькі родинні зв’язки з Романом Шухевичем; В. Старосольський був одружений із Дарією Шухевич, його тіткою. Засуджений до восьми років ув’язнення, В. Старосольський помер у концентраційному таборі в Маріїнську (Західний Сибір) 25 лютого 1942 р.

Ігор Чорновол

-------------------------------------------------------------------------

Джерело:
http://www.gazeta.lviv.ua

Видавець Іван Тиктор. Розмова з сестрою, Ольгою Падковською

Розмова з Ольгою Падковською, сестрою Івана Тиктора
26 серпня минуло 25 літ, як у Канаді помер знаменитий галицький видавець Іван Тиктор. Ольга Микитівна Падковська з дому Тиктор – наймолодша сестра Івана Тиктора. З дня свого народження вона мешкає в Красному, прощалася з ним лиш на час примусового вивезення в далекі наримські ліси. Незважаючи на свій поважний вік, жінка добре пам’ятає все, що відбувалося в родині з далеких 1920-х, коли найстарший брат подарував їй “Малого Кобзаря”.
– Пані Олю, що найдорожче у вашій пам’яті залишилося з дитячих років?
– Я народилася, коли брат був на війні, й уперше побачила його в шестирічному віці. Іван весь час був чимось зайнятий. Один епізод пам’ятаю добре. Він приїхав зі Львова і подарував мені книжку. Я вже вчилася в сільській школі. Каже: “Прочитай, що написано”. “Малий Кобзар”, – кажу йому, бо вже добре вміла читати. “О, видиш! За тиждень повернуся – розкажеш мені вірші з цієї книжки! Це я її надрукував”. Не треба й казати, що ми всі: і я, і Ксеня, і Андрій – повивчали вірші Шевченка, і не по одному, а по кілька. Я й зараз їх не забула...
– А кому ще Іван дарував книги?
– Та всім! Коли приїздив на святого Миколая чи на Різдво, то привозив дітям подарунки. Він мав такий список, у якому були записані діти і хто що потребував. У ті часи в селах було важко, Іван це знав, тому й привозив і одяг, і взуття, і книги. Він тоді вже став видавцем.
– Іван став видавцем, а ви всі були в селі, працювали в полі, нічим не відрізнялися від звичайних мешканців Красного. Пишалися Івановими успіхами?
– Звичайно! Але сам Іван не змінився: він так само горнувся до родини, часом радився з татом, на всі свята був з нами. А нашого дідунця Івана Кучикана спеціяльно запросив до Львова, щоб показати свою редакцію. Дідунцьо повернувся й каже: “А в Івана на роботі писарів-писарів! І три музики: радийо, грамофона і фортепіяна!” Коли помер наш батько, Іван платив за моє навчання в Золочівській гімназії “Рідної школи”, а потім влаштовував мене у Львові. В учительську семінарію не взяли на старші курси, і тоді брат домовився за фахову школу сестер василіянок. Я й мешкала якийсь час у нього на Пісковій. Іван був добрий до всіх – і до чужих, і до рідних.
– Кажуть, що він оплачував адвокатські послуги на політичних процесах...
– Це правда. Коли молоді оунівці Ілярій і Василь Куки, наші сусіди, зазнали переслідувань від польської влади, він урятував їх. А коли постала Карпатська Україна, і ми в Красному влаштували маніфестацію, то і я потрапила за ґрати. Тоді мене захищав Степан Шухевич, Іванів товариш іще з часів УСС.
– Ваш брат Андрій загинув у Золочівській тюрмі 1941 року, а всіх сестер по війні репресували...
– Та влада й не приховувала, що їм муляло прізвище Тиктор. Чим завинила удова по Андрієві – Павлина? А її першою вивозили з двома маленькими доньками. Потім настала і наша черга. Софія, Марія, Анна, Ксеня і я, наші чоловіки та діти – всі зазнали Сибіру. Наша мама, щоб не залишатися самій у Красному, поїхала з нами. У селищі Берьозовка Томської области ми поховали її 1951 року. А в Ксенину хату вселився на все готове той, хто її виселяв...
– Що в ті часи знали про Івана?
– Нічого. Нам удалося лишень 1960 року отримати від нього лист: він ішов із Канади через Німеччину та Польщу. В Польщі жив Василь Ласка, а в Німеччині – його брат Ярослав. Вони й розшукали Івана.
– Той лист зберегли?
– Зберегла... То не дуже веселий лист. Іванові вже так не велося в Канаді, як у Львові: “Я вів своє підприємство, таке, як давно, але не пішло, і я сильно був задовжився і мусів піти на працю до іншого такого самого підприємства. Живемо скромно, маємо ніби свою хату, але авта не маємо, а в Канаді хто не має авта, то його не цінять. Але що про це писати, це нецікаве. Факт, що живемо і хочемо жити, щоб ще колись з дорогою Родиною зустрітись. Напишіть багато про себе, Родину і про наше рідне село. Бо хоч тут життя свобідне, та все одно серце тужить за рідним Краєм, де родились і виростали”.
– Хто ще з Тикторів мешкає в Красному?
– Із Тикторів? Лиш Надія, донька Андрія Тиктора. Вона успадкувала хату нашого тата, в ній і живе. Ще Юрій Кравчук, онук моєї сестри Ксені, з родиною. А Наталя, донька Ксені, – у Львові, як і Ірина, донька Софії.
– Хоч колись хтось із вас нарікав, що через Івана довелося так постраждати?
– Ніколи! Та хіба лиш ми зазнали біди? Тоді винищували всіх свідомих українців. Із нами була молитва до Бога – і вона рятувала нас...
Розмовляла Оксана Думанська, доцент Української академії друкарства,
письменниця «Львівська газета»

Джерело:
Гомін України
http://www.homin.ca

АРХАНГЕЛЬСЬКЕ ЗАСЛАННЯ - ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО ЯК ЕТНОГРАФА ТА ФОЛЬКЛОРИСТА

У довідково-енциклопедичній літературі радянського періоду про Павла Платоновича Чубинського (1839-1884) сказано, що він увійшов у науку як фольклорист, етнограф буржуазно-демократичного напряму1. Таке означення до прізвища вченого подавалося і в наукових коментуваннях 50-томного видання праць Івана Франка2. В "Истории русской этнографии" О. М. Пипіна ("Этнография малорусская") подібного ярликування ще не зустрічаємо3. У період домінування радянської ідеології було обмаль матеріалів про формування зацікавлень Павла Чубинського народознавством, про період заслання його у північний край царської Росії лише згадувалося. Окремі прогресивні вчені намагалися об'єктивно оцінити діяльність П. Чубинського на Півночі, але їхня думка не враховувалася офіційно задекларованою кремлівською наукою4. Тільки нині ми можемо об'єктивно ствердити, що Павло Платонович увійшов у науку як економіст, статист, демограф, картограф, бібліограф, бібліотекознавець, правознавець, етнограф, фольклорист, режисер, актор, педагог, громадський діяч, перекладач, поет, автор поезії "Ще не вмерла Україна", що з мелодією Михайла Вербицького пройшла утиски царської, радянської систем, але, як фенікс вижила серед народу і утвердилася державним Гімном суверенної України.

1989 р. за погодженням з відділом фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України), редакції журналу "Українська культура" вдалося здійснити мандрівку "По архангельських слідах П. Чубинського" для вивчення періоду заслання, коли відбулося формування і становлення його як визначного вченого. Виконати таке завдання планувалося до ювілейної наукової конференції, присвяченої 150-річчю П. Чубинського. Але поїздка до Архангельської губернії на той час вимагала дозволу управління внутрішніх справ СРСР. Його Рівненське відділення після тривалого вивчення розгорнутої анкети моєї особистості довго затягувало з позитивною відповіддю. Остання надійшла взимку. Звичайно, крайня Північ не дуже вабила своєю суворістю, ройдою (мерзлотою), сніговими вітровіями, але минулі роки не були завадою ентузіазму українських засланців, а тому не можна було зігнорувати таку поїздку й авторові даної публікації. Навпаки, визріло прагнення відчути погодні та кліматичні умови північного краю у період короткого зимового світлового дня, наблизитися до середовища, в якому перебували засланці з України.

У Державному архіві Архангельської області донині зберігаються важливі документи із жорстокими приписами імператорів, справи П. Калнишевського, П. Єфименка, а також П. Чубинського. З останньої дізнаємося, що в 1862 р., коли йому виповнилося 23 роки, він змушений був відбувати суворе заслання. На цей період він уже здобув освіту в С.-Петербурзькому університеті, захистив дисертацію в галузі юриспруденції за матеріалами селянського побуту, етичних і звичаєвих норм ("Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии"). З листів до М. Максимовича довідуємося, що його заслали за відвідування могили Тараса Шевченка. Павло Платонович писав, що відвідував могилу Кобзаря 13 червня 1862 р. у складі групи з п'яти осіб5. А насправді Павло Чубинський вже привернув до себе увагу поліції ще під час похорону Т. Шевченка на Смоленському цвинтарі у С.-Петербурзі, коли виголошувалися прощальні промови. Виступали співробітник редакції журналу "Современник" Ф. Хартахай і М. Курочкін. Готувалися промовити слово вільний слухач університету Южаков, студент Чубинський. Несподівана сутичка з поліцією викликала заборону подальших промов. Цвинтар очистили від усіх присутніх. Тривалий час поширювалася думка, що П. Чубинського "без суду" було заслано у північний край. У дослідницьких публікаціях стверджувалося, що така ухвала була винесена за складання бунтівних пісень і прокламацій, відвідування з групою молоді могили Т. Шевченка та за близькі стосунки з селянами, відстоювання справедливості до і після скасування кріпосного права, збирання фольклорно-етнографічних матеріалів на Переяславщині, Остерщині, а також в Золотоніському повіті на Полтавщині.

В Архангельському обласному архіві вдалося віднайти розпорядження государя-імператора з приписом "Секретно". В ньому вказано, що за появу у Золотоніському повіті рукописного звернення (до селян - С. Ш.) українською мовою, вислати П. П. Чубинського під таємний нагляд поліції до одного з повітових міст Архангельської губ. Жодних вказівок на майбутнє послаблення заслання не давалося6.

Пристановищем для засланців та "опальних людей" стали Пінега, Мезень, Усть-Цилім, Соловки. Тут постійно перебували політв'язні. Край цей жорстокий взимку, а влітку та восени заїдають комарі, кліщі, мошка, ґедзі та сліпні. Зникають вони лише з першими морозами. У літературі краєзнавчо-туристичного змісту інколи повідомлялося, що за Петра І та Катерини ІІ, а пізніше і за радянської влади, тут відбували покарання вільнолюбні діячі науки, мистецтва, які не сприймали жорстокої імперської політики. В Архангельський край за царизму засилали тих, хто в кінці XIX - на поч. XX ст. сприймав ідеї більшовизму (К. Ворошилов, В. Залежський, А. Піддубний та ін.). Замовчувалося, що тут був каторжанином П. Калнишевський, відбували заслання П. Чубинський, П. Єфименко та ін. Павло Платонович пробув тут сім літ.

Молодого, але багатообіцяючого вченого жандарми вважали особливо небезпечним, невиправним агітатором проти царизму, а тому вислали його під нагляд поліції в Архангельський край, за дві тисячі кілометрів від України. Чубинський прибув етапом до Архангельська 24 листопада 1862 р. Він з'явився до місцевого губернатора (свого часу хрещеного батька) Миколи Арандаренка. Від нього довідався, що в Пінезі є вакансія повітового слідчого. Павло Платонович подав заяву на заміщення цієї посади. Затвердити міг і сам губернатор, але через родинні зв'язки після заяви Чубинського М. Арандаренко особисто звернувся для розв'язання питання до Міністерства внутрішніх справ7.

З Петербурга надійшов дозвіл на заміщення вакантної посади П. П. Чубинським. Одночасно городничому письмовим приписом ставилося в обов'язок встановити і постійно здійснювати за П. Чубинським таємний нагляд в позаслужбових справах і, як слідчого суду, не допускати до питань, пов'язаних з поліцейською службою, а також до наукового відомства і до спілкувань з місцевим населенням.

Сучасники Павла Чубинського відгукувалися про нього як про життєрадісного, оптимістичного і захоплюючого оповідача, який в Пінезі швидко ввійшов у довіру так званої "колонії засланців". Він згуртовував освічених молодих людей до наполегливої діяльності, вважаючи їх "домашніми" (рідними). Юні, без життєвого досвіду і малозабезпечені Вишневський та Симановський навіть проживали у П. Чубинського8. У нього було відкрите серце до тих, хто відбував покарання за правду. До його квартири завжди поспішали, щоб почути новину, обговорити важливе питання, а подеколи й почастуватися українськими стравами. Полегшувати гнітюче заслання юнакові допомагала рідна сестра Анастасія Платонівна. Оповідають, що Павло Платонович до мешканців Півночі часто з'являвся в ошатній українській вишиванці. Його вважали душею "братства поселенців". З ними він активно співпрацював у справі розгортання краєзнавчих досліджень. У Пінезі засланці вирізнялися своєю працьовитістю. Таким чином вони прагнули зарекомендувати себе перед місцевими урядовими чиновниками та губернатором М. Гартінгом, який замінив на посаді М. Арандаренка. Після декількох зустрічей та обідів губернатор потиснув руку тільки П. Чубинському. У цей час його наглядачі та городничий, які також перебували тут, тільки подивовувалися та облизувалися9. Губернатор був захоплений пінезьким гуртком, а найбільше не міг нахвалитися його організатором П. Чубинським. Дослідники спадщини вченого вважають, що результативне трудове подвижництво сприяло рекомендації його для заміщення іншої посади. В Пінезі Павло Платонович перебував з 17 січня до 7 жовтня 1863 р., бо за клопотанням самого губернатора його переведено на посаду секретаря Архангельського губернського статистичного комітету. Щоб документально закріпити такий службовий перехід, знову в офіційному зверненні до Міністерства внутрішніх справ обґрунтовувалося прохання тим, що в тогочасному губернському місті не знайшлося відповідної кандидатури, а на попередню посаду в Пінезі знайдено відповідного фахівця. Одночасно з таким проханням висловлювалося таємне клопотання, щоб перевести П. Чубинського і під нагляд поліції в Архангельськ10. Засвідчувалося, що, як засланець, він відповідально ставиться до службових обов'язків і поводиться бездоганно. За ініціативою губернатора П. Чубинський отримав дозвіл на таке переміщення, але одночасно в імператорському дворі висловили незадоволення цим доброчинним актом. До того ж, попередню вакансію судового слідчого в Пінезі, за пізнішим свідченням губернського прокурора, не просто було заповнити11.

У м. Архангельську П. Чубинський розгорнув активну діяльність у статистичному комітеті. Вже 22 грудня 1863 р. під його керівництвом відбувся перепис населення Архангельська. Сам ініціатор акції працював результативно. Для вивчення Архангельщини М. М. Гартінг призначив у наступному році П. Чубинського ще й на посаду працівника з особливих доручень при губернаторові і його правлінні, визначивши йому і належне матеріальне забезпечення (місячну заробітну плату 192 крб.). Така служба була вигідною Павлу Платоновичу тим, що забезпечувала часті поїздки по всій губернії, сприяла налагодженню контактів з діловими людьми, розгортанню дослідницької роботи серед місцевого населення Півночі. Тут Павло Чубинський започатковував наукові студії із статистичного вивчення краю. За його ініціативи у всіх містах і повітах губернії повсюдно заведено дворові книги, облік міграції населення та нагляд за розвитком економіки особливо вагомих напрямів.

Російський дослідник А. Попов зазначив, що, окрім місцевої статистики, П. П. Чубинський цікавився її розвитком по всій Росії. Він намагався здійснити реформу у статистиці, але це йому не вдалося, вона продовжувала розвиватися шляхом кабінетних та теоретичних міркувань, без практичних опитувань і врахування місцевої думки. А Павло Платонович прагнув надати їй наукового характеру12.

Про своє становище в Архангельську у листі до двоюрідної сестри Олександри Кістяківської (23 грудня 1865 р.), який виявив і опублікував письменник Дмитро Чередниченко, Павло Чубинський писав: "Гірко мені думати, що іще років кілька прийдеться коротати вік у неволі, да всі одцураються, усі забудуть, що десь над Білим морем гине брат, проклинаючи долю! Вибач, серце, що докоряю Вам. Докучила лиха доля, докучила нудьга. Із рідного краю привіту не маю. Один на чужині сльози виливаю. При людях сміюся, буцімто щасливий, не хочу, щоб знали, да щоб не вразили. Еге, щоб не вразили. Бо зараз як побачать смутним, почнуть казати: "Чого Вам сумувати. Добрі люде Вас люблять, хліб-сіль маєте, хвала Богу; працюєте на користь краєві, - чого ж Вам ще треба". Такі-то утіхи, бодай їх. Люде забувають, що цего мало. Хліб маю, бо до поту, зрана до вечора працюю на єго. Працюю на користь цього краю? Да хотів би працювати у рідному краї. Любити же скрізь будуть, бо недаром кажуть: добре роби, любитимуть люде. Мені хотілось би бути там, де моє миле товариство, де всі близькі серцю, - де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віковічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де усю ніч темнесеньку співають дівчата. А тут - лишенько. Вісім місяців зима; да й літо казна-яке. Скрізь болота та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а хоч почуєш, дак таку, що лучче б не слухав. Тепер між засланими єсть такі, що добре співають - так і душу одведеш. Невеселе життя. Здається, що як ще довше поживу тута, то збожеволію - така нудьга. Гірш те, що не знаєш, коли повернуть додому. Оттаке то. Та нехай йому грець. Живим не треба знати про мертвеців, а я мов той мертвець. Усі мої думки, усі бажання - повинен ховати далеко у серці. Нікому їх не треба, нікому вони не корисні... Але киньмо об землю лихом! Інколи так важко, що хотів би напитися, та й то ні з ким..."13

За ініціативою Павла Платоновича статистичний комітет розробив і забезпечив заходи по відзначенню 100-річчя від дня смерті видатного російського вченого і поета, просвітителя - вихідця з сім'ї місцевого поморянина села Денисівки Холмогорського повіту - Михайла Васильовича Ломоносова (1711-1765). У вшануванні пам'яті вченого брав участь П. Чубинський. Дізнаємося, що за його ініціативою розгорталася велика організаційна робота по збиранню коштів на встановлення ломоносівської стипендії для навчання одного з учнів із селян Архангельської губернії, відкриття так званої "ломоносівської школи" в його рідному селі Денисівці. Згідно з розробленим для школи проектом їй визначалося готувати вчителів, неодмінно з просвітницькими ідеями відродження села. Після зібрання коштів така установа була відкрита з вивіскою "Ломоносівське училище". На її відкритті після виступу губернатора і поважних урядових осіб П. П. Чубинський мав слово з посвятою поезії14. Сучасники історичного освітянського дійства відзначили, що Павло Чубинський виголосив аргументовану доповідь про значимість внеску вченого у різні галузі наук XVIII ст. У своєму висновку доповідач заявив, що Росія повинна пишатися унікальним селянським самородком. Одночасно Павло Платонович зробив різкий докір кабінетним науковцям за те, що вони заборгували перед світлою пам'яттю М. В. Ломоносова. Звичайно, такий виступ вороже сприйнявся присутніми чиновниками.

Уже в перший рік діяльності "Ломоносівського училища" до навчання прилучилися 52 місцевих дівчат і хлопців. Освіту діти здобували за новою методикою викладання предметів, спрямованою на швидке засвоєння знань і вироблення власної думки у ході коментованої бесіди. П. Чубинський пишався цією школою, неодноразово відвідував її, цікавився результатами педагогічної діяльності. Як просвітитель народів Півночі він домагався від уряду додаткових асигнувань для публічної бібліотеки в Архангельську, очолив її діяльність і запровадив наукову обробку, систематизацію та доступність користування для широких верств населення. Останнє викликало опір місцевого чиновництва, яке побоювалося, щоб доступність бібліотечних книг для широкого читача не принесла "возмутительных протестов против государственности", бо "малограмотные люди не будут ограждены от пользования вредными для них сочинениями"15. Тільки завдяки губернаторові ці неприємності закінчилися для Павла Платоновича благополучно.

Неабиякі здібності розкрилися у П. П. Чубинського під час Печорської експедиції для дослідження природних багатств, економічних умов, історії заселення північного краю, пошуків у визначенні напрямку злиття рік Обі і Печори, злиття каналом Білого моря з Балтійським, в розробці проекту залізниці від Вятської губернії до Північної Двини. Реалізація таких планів сприяла виходу Архангельської губернії на світовий ринок, розвитку торгівлі продукцією промислів та ремесел народів Півночі, а також активізації вивезення для продажу продукції Сибіру. Здійснити експедицію разом з П. Чубинським доручалося місцевому учителеві з природознавства Ф. Д. Белінському, губернському архітекторові Д. Б. Васильєву та землеміру А. П. Соніму. З губернаторської канцелярії та поліцейського управління направлялися письмові розпорядження, звернення до Мезенського поліцейського управління надавати невідкладну допомогу названим особам і на період експедиції виконувати всі визначені ними завдання та вимоги.

Експедиція, яку очолював П. Чубинський, накреслила маршрут для дослідження через Північно-Катеринівський шлях на Чердинь, а звідти водною системою через волоки від річки Волостиці до самої Печори. Під час експедиції передбачалося виконати великий обсяг робіт: детально дослідити економіку краю, а саме стан і перспективи розвитку землеробства, тваринництва, оленярства, річкові, лісні та інші промисли; вивчити торгові зв'язки з сусідніми губерніями; визначити вигідні місця для майбутніх поселень, джерела їх забезпечення; скласти етнографічні особливості племен, які заселяли край; зібрати відомості про стан Печорського порту, його вигоди та невигоди; висловити міркування про розвиток економічних особливостей краю, торгівлю з іншими околицями Росії; укласти план для будівництва шляху через Печорський край на південь до Пермі і Вятки16. Сам Павло Платонович Чубинський зазначав, що в ході цієї експедиції укладав карти без посилання на вже існуючі, а на базі достовірно зібраних відомостей. Тому до новоствореної карти було внесено більше сотні островів, близько 180 річок, які раніше картографами не фіксувалися17.

П. Чубинський особисто брав участь у роботі комісії з опрацювання планів майбутньої Вятсько-Двинської дороги, в укладанні програм з вивчення стану та розвитку хлібної торгівлі. Російське географічне і Вільне економічне товариства споряджали експедицію для дослідження хлібного виробництва і торгівлі хлібом у Росії. Секретареві Архангельського губернського статистичного комітету П. П. Чубинському доручалося вивчити це питання у басейні Північно-Двинська, до якого належали Архангельська і Вологодська губернії, Черединський повіт Пермської, Білозерський, Кирилівський повіти Новгородської, Пудожський, Ветгорський, Каргопольський Оленецької губернії. За короткий проміжок часу надійшов звіт про результати дослідження лляного виробництва. Він був рекомендований для друкування в Російському географічному товаристві в 1867 р. У ньому розглянуто питання вирощування хлібних культур та льону. Зібрані узагальнення П. Чубинський надіслав у Вільне економічне товариство. Вагомі дослідження спонукали правління Російського географічного товариства у С.-Петербурзі викликати Павла Платоновича для усного звіту та додаткових обґрунтувань перед ученими столиці. 14 січня 1869 р. він виїхав з Архангельська виконати почесне доручення. Ґрунтовна та аргументована інформація П. П. Чубинського викликала активне обговорення і схвалення науковцями столиці. Ряд документів засвідчують, що за клопотанням Російського географічного товариства перед імператором ставилася вимога відзначити Павла Платоновича високою нагородою - орденом Станіслава другого ступеня з імператорською короною. Така нагорода надавала всій родині право привілейованого дворянського стану. Імператор відхилив прохання про відзначення засланця, погодився лише на те, щоб з Петербурга Павло Платонович не повертався в Архангельськ. Одночасно було знято офіційний нагляд поліції за ним і дозволено повернутися в Україну.

Ознайомившись з колекцією "Архангельських губернских ведомостей" шістдесятих років XIX ст., маємо змогу повніше розкрити активну діяльність П. П. Чубинського періоду заслання, грані його подвижництва в галузі науки для народів півночі Росії. Якщо в 1861, 1862 роках сторінки газети рясніли урядовими ухвалами, об'явами, відомостями про посадові переміщення, то з приходом до редакції Павла Чубинського "Архангельські губернські відомості" почали публікувати краєзнавчі матеріали та етнографічні описи. У статті М. Вороніна "Архангельськ и его жители" серед природознавчого опису констатувалося, що місцеві мешканці різних станів не зберегли якихось особливих обрядових традицій, пісень до родин, хрестин та поховання. Повідомлялося, що Архангельськ лише оживає винятковим та самобутнім музикуванням з вигуками на вулицях міста при святкуванні масниці. В публікації давалися цікаві свідчення, як на санях міськими околицями возили човни, заповнені костюмованим людом18.

Отримавши з жовтня 1863 р. посаду секретаря губернського статистичного комітету, Павло Платонович через газету мобілізовував молодих освічених людей, які відбували під наглядом поліції заслання, до складання описів, статей історичного, географічного, етнографічного змісту із статистичними матеріалами. За кожний опублікований аркуш надавалася винагорода 10-20 крб. сріблом. Вміщувалися у пресі звернення, щоб читачі надсилали і нові археологічні, етнографічні відомості. Газета популяризувала діяльність губернського статистичного комітету, внесок краєзнавців у вивчення рідної місцевості, оповідала про заохочення публікацій краєзнавчих матеріалів у "Пам'ятній книзі на 1864 рік". Звичайно, це спонукало здібних фахівців до написання статей. Дозволялося також публікувати матеріали про край і засланцям. Павло Платонович завжди виступав їх захисником. Показовим є ставлення до історика, етнографа, фольклориста, мовознавця, дослідника звичаєвого права Петра Єфименка (1835-1908), який також відбував заслання на Архангельщині. За сприяння Павла Платоновича "Архангельські губернські відомості" вміщують статті Петра Савича. Тільки в 1863 р. друкувалися "Челобытье вотчины святейшого патриарха мирского посыльщика Саввы Ворсина, и при том выписка и список грамоты", "Царския жалованныя грамоты 1615 и 1665 г. на деревню Пожарище", "Демонология жителей Архангельской губернии", "Обереги и подхолы", "Загадки", "Пословицы и поговорки", "Областные слова", "Слова, вошедшия из южнорусского языка", "Икота и икотцы", "Опыт изъяснения народных памятников" та ін. Для матеріальної підтримки за ґрунтовні дослідження П. Єфименкові було виділено 50 крб. сріблом, щоб він і надалі розгортав наукові студії.

Щоб П. П. Чубинського не звинувачували за надмірне сприяння засланцям у публікаціях матеріалів, він запровадив обговорення надісланих матеріалів на засіданнях членів губернського комітету. Тільки після таких обговорень достовірні і важливі для науки матеріали допускалися до друку в "Архангельских губернских ведомостях". Найбільше заборон зазнавали матеріали Петра Єфименка. Дискутувалися статті щодо тлумачення народних свят, Юрієвого, Миколиного днів, які розкривали унікальність давніх повір'їв, що мали ареал поширення по всій Росії. Учасники дискусії не погоджувалися друкувати подібні дослідження в "Пам'ятній книзі", але П. П. Чубинський переконливо доводив актуальність таких наукових студій, їх вагомість для історії народознавства.

Найгострішими були дискусії щодо матеріалів Петра Єфименка про народні заклинання. Один із рецензентів Г. Михайлов зневажливо констатував, що автор дослідження "од младенческого состояния народов и первых воззрений человека на природу, восходя через дуализм, политеизм и монотеизм до последнего языческого славянского бога Перуна, доискивается следов древних верований в нашей христианской эпохе и на этот раз - в существующих в народе заклинаниях. Итак, статистический комитет не возлагал на него этнографического труда, который имея значение в науке, не может иметь приложения к жизни..."19 Тоді Чубинський повторно доручив дослідження П. Єфименка іншому рецензентові. Останній на одному з засідань дещо позитивніше відгукнувся про дослідницький матеріал, але все-таки не схвалив до друкування. Проте тенденційні думки не завадили сміливому секретареві відстояти працю Єфименка та особисто підписати її до друку.

Павло Чубинський об'єктивно критикував губернський комітет за недопрацювання в розгортанні досліджень місцевого краю, низький рівень зібраних статистичних відомостей, які включалися до "Пам'ятної книги за 1863 рік". Щоб губернський комітет працював результативніше, він склав ґрунтовну програму збирання матеріалів, переконав затвердити її і розгорнути за нею збір статистичних та етнографічних відомостей.

З приходом П. П. Чубинського в редакцію "Архангельских губернських ведомостей" "Пам'ятна книжка" з невеличкого статистичного довідника перетворилася на "Труды Архангельского губернского статистического комитета" (в двох частинах). Якщо у першій друкувалися довідкові матеріали, то в другій вміщувалися географічні, топонімічні, етнографічні, фольклорні, статистичні та сільськогосподарські описи губернії. Підготовлена програма збору матеріалів настільки активізувала фіксацію місцевих описів, статистичних відомостей, що останні змушені були вміщувати у "Памятных книгах", інші - у вищеназваних "Трудах".

Особливий резонанс для пожвавлення фольклорно-етнографічного вивчення народів Півночі мали розроблені та опубліковані Павлом Чубинським та Петром Єфименком програми збору матеріалів про звичаєве право, статистику та етнографічні описи. Саме архангельські програми стали основою для підготовки і виконання завдань експедиційного вивчення Південно-Західного краю 1869-1870 рр.

П. П. Чубинський під час заслання в Архангельській губернії набув наукового досвіду у різних галузях: в економічному, статистичному, етнографічному, фольклористичному вивченні народів Півночі. Активна праця зробила популярним його прізвище не тільки на Архангельщині, але і в наукових колах С.-Петербурга, Москви. Заслуговують на популяризацію його публікації:
- Отчет о деятельности Архангельского губернского статистического Комитета за 1864 год // Архангельские губернские ведомости (далі - АГВ), 1865. - № 4.
- Список статей, помещенных в "Архангельских губернских ведомостях" по части истории, географии, этнографии и статистики губернии с начала издания их в 1838 году по 1 января 1865 года // АГВ, 1865. - № 9, 10.
- Празднование столетней памяти М. В. Ломоносова в Архангельской губернии // АГВ, 1865. - № 17, 18, 19, 20.
- Программа для географического и естественно-исторического описания губернии // АГВ, 1865. - № 28.
- Солеварение в Архангельской губернии // Труды императорского Вольно-Экономического общества, 1866. - Т. IV. - Вып. I. А також в АГВ, 1867. - № 15, 16, 17.
- Статистико-этнографический очерк Корелы // Труды Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г. - 1866. - Кн. 2. - С. 65-134.
- Статистика рождений, браков и смертности по г. Архангельску за 10 лет // Труды Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г. - 1866. - Кн. 2. - С. 135-174.
- Статистика рождений, браков и смертностей в уездных городах и посадах Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г., 1866. - Кн. 2. - С. 175-207.
- Обозрение главнейших ярмарок в Архангельской губернии // Труды Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г., 1866. - Кн. 2. - С. 208-246.
- Отчет о деятельности Архангельского губернского статистического комитета за 1865 г. // АГВ, 1866. - № 2, 3.
- Записка о статистических съездах // АГВ, 1866. - № 13.
- Отчет комиссии по исследованию Печорского края. - Архангельск, 1867.
- Виды хлебов, производимых в Архангельской губернии, с показанием количества каждого // Труды императорского Вольно-экономического общества, 1867. - Т. I. - Вып. 4.
- О промышленном состоянии Севера Европейской России и мерах к его развитию // Записки для чтения, 1867. - № 10-11. - С. 289-372.
- Отчет о деятельности Архангельского губернского статистического комитета за 1866 г. // АГВ, 1867. - № 2, 5, 34.
- Печальные вести о состоянии сплава товаров по р. Югу // АГВ, 1867, № 28.
- По поводу журналов заседания III отделения императорского Вольно-экономического общества, 20 и 28 марта // АГВ, 1867. - № 31.
- Отделка щетины в г. Устюге // АГВ, 1867. - № 33.
- Северо-Двинское пароходное общество и его деятельность // АГВ, 1867. - № 35.
- Учебно-ремесленное училище в Емецком селении // АГВ, 1867. - № 40.
- Один из неведомых распространителей грамотности в народе // АГВ, 1867. - № 52.
- Северо-Екатеринский путь // АГВ, 1867. - № 67, 71.
- Об исследовании хлебной торговли по Северо-Двинскому бассейну // Труды императорского Вольно-экономического общества, 1868 г. - Т. II. - Вып. II.
- О Вятско-Двинской дороге // АГВ, 1868, № 14, 15.
- О состоянии Архангельской публичной библиотеки // АГВ, 1868, - № 18.
- Несколько слов о положении народного образования // АГВ, 1868. - № 28, 29.
- Проект устава и записка о необходимости общества сельского хозяйства в Архангельской губернии // АГВ, 1868. - № 32.
- Льготы, дарованные корелам // АГВ, 1868. - № 48.
- Ответ на статью межевщика Лебедева, напечатанную в 127 номере "Биржевых Ведомостей" // АГВ, 1868. - № 49.
- К поморам о взаимном страховании и проект устава Беломорского общества взаимного страхования судов и грузов // АГВ, 1868. - № 73.
- Смолокурение в Архангельской губернии // АГВ, 1868. - № 74.
- Стихотворение на открытии Ломоносовского училища в деревне Денисовке // АГВ, 1868. - № 80.
- По поводу неурожая в Архангельской губернии // АГВ, 1868. - № 81, 82.
- О "Сборнике народных юридических обычаев Архангельской губернии", составленном П. Ефименко // Известия императорского Русского географического общества, 1869. - Т. V. - Вып. I.
- О хлебной производительности и торговле в бассейне Северной Двины // Известия императорского Русского географического общества, 1869. - Т. V. - Вып. I.
- Разбор книги П. Ефименко "Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии" // Юридический Вестник, 1868. - № 4.
- Отчет Архангельского губернского статистического комитета за 1867 и 1868 годы // АГВ, 1869. - № 17, 18, 20-27.
- Отчет о льноводстве, льняном производстве и льняной торговле в Северном районе // Труды экспедиции, снаряженной императорским Вольно-экономическим и Русским географическим обществами для исследования хлебной торговли и производительности в России. - СПб., 1870. - Вып. 2. - С. 71-153.
- О состоянии хлебной торговли и производительности в Северном районе // Труды экспедиции, снаряженной императорским Вольно-экономическим и Русским географическим обществами для исследования хлебной торговли и производительности в России. - СПб., 1870. - Т. I. - Вып. 6. - С. 495-775.

Повний бібліографічний покажчик праць П. Чубинського свого часу опублікував у "Київській старовині" П. Єфименко, але в ньому відсутня конкретика достовірних джерел за архангельський період20.

Праці П. П. Чубинського своєю ґрунтовністю та достовірністю звернули увагу дослідників статистики, етнографії, фольклору вчених товариств. В архангельський період життя Чубинський обирається членом-кореспондентом Імператорського московського товариства сільського господарства, членом-співробітником імператорського Вільно-економічного товариства, членом-співробітником Імператорського Російського Географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. Архангельський період діяльності увінчався відзначенням вченого срібною медаллю Імператорського Російського географічного товариства.

Можемо подивуватися, звідки П. Чубинський черпав енергію, ентузіазм, відданість своїй праці, подвижництво для науки. На думку О. Пипіна, потаємне джерело в тому, що в шістдесятих роках XIX ст. був новий етап суспільства і самого уряду, коли "в найблагородніших головах і серцях виростали глибокі наміри служити народові, присвятити йому свою працю і знання, коли з небувалою до тих пір силою стало розвиватися вивчення народного життя і коли разом з цим оживилися давно забуті місцеві елементи"21. Своїми дослідженнями Павло Чубинський спонукав до реформи у статистиці, до активізації фольклорно-етнографічних досліджень у Росії, бо раніше вони здебільшого базувалися на кабінетних, теоретичних обґрунтуваннях без опитування місцевого населення. Останнім він надав глибокої науковості. Достовірні статистично-етнографічні матеріали спонукали уряд царської Росії розробляти проекти на поліпшення економічного становища народів Півночі.

Для завершення характеристики наукових студій Павла Платоновича на Архангельщині наведемо рядки з його листа, які свого часу подав дослідник українського звичаєвого права, етнограф Олександр Кістяківський: "Сім літ я трудився на півночі для російської науки та уряду. Не стану перераховувати моїх праць, але вони показали, наскільки я цікавився населенням великоруського і фінського племен. Окрім етнографії, я торкнувся усіх галузей економічного побуту народу, і мої замітки з цих питань послужили предметом багатьох представлень гг. губернаторів; мені навіть до цих пір доводиться зустрічати в газетах урядові розпорядження, викликані давніми представленнями, які виникали за моєї ініціативи. Я працював на півночі без утоми і довів мою любов російському народові"22.

м. Рівне

Література

1 Українська радянська енциклопедія. - К., 1964. - Т. 16. - С. 226; Советская историческая энциклопедия. - М., 1976. - Т. 16. - С. 86; Большая советская энциклопедия. - М., 1985. - Т. 12. - С. 12 та ін.
2 Франко Іван. Твори в 50 т. - К., 1980. - Т. 28. - С. 377.
3 Пыпин А. Н. История русской этнографии. - В 4 т. - СПб., 1891. - Т. 3 (Этнография малорусская). - С. 347-356.
4 Попов А. Н. П. П. Чубинский на Севере: (К 30-летию со дня смерти) // Известия Архангельского общества изучения Севера, 1914. - № 3. - С. 75-84; Фруменков Г. Г. Павел Платонович Чубинский (К 150-летию со дня рождения) // Памятные даты Архангельской области, 1989 год. - Архангельськ, 1988. - С. 17-19 та ін.
5 Одарченко Петро. Українська література: Зб. вибр. ст. - К., 1995. - С. 301.
6 Державний архів Архангельської області (далі: ДААО). - Ф. 1-а, Оп. 4 - т. 1. Справа № 1670. - Арк. 1.
7 ДААО. - Ф. 1-а, Оп. 4 - т. 1. Справа № 1670. - Арк. 5-6.
8 Попов А. Н. П. П. Чубинский на Севере... - С. 74-75.
9 Там само. - С. 76.
10 ДААО. - Ф. 1-а, Оп. 4 - т. 1. Справа № 1670. - Арк. 15.
11 Там само. - Справа № 858. - Арк. 5.
12 Попов А. Н. П. П. Чубинский на Севере... - С. 78-79.
13 Чубинський П. П. Сопілка: Поезії, переклади / Упор., підготов. текстів та ст. Д. Чередниченка. - К., 2001. - С. 7-8.
14 Архангельские губернские ведомости, 1868. - № 80.
15 Попов А. Н. П. П. Чубинский на Севере... - С. 79.
16 ДААО. - Ф. 211. Оп. 1 - т. 1. Справа № 91. - Арк. 5-6.
17 Чубинский П. Отчет Архангельского статистического комитета за 1867 и 1868 годы. - С. 27-28.
18 Воронин М. Архангельск и его жители. - Архангельские губернские ведомости, 1863. - 16 марта.
19 Архангельские губернские ведомости, 1865. - № 24.
20 Ефименко П. Библиографический указатель трудов П. П. Чубинского // Киевская старина, 1884, май. - С. 138-142.
21 Пыпин А. Н. История русской этнографии. - В 4 т. - СПб., 1891. - Т. 3 (Этнография малорусская). - С. 335.
22 Кистяковский А. Павел Платонович Чубинский // Киевская старина, 1884. - Февраль. - С. 349.

-------------------------------------------------------------------------

Джерело:
http://etno.kyiv.uar.net

Агатангел Кримський. у 120-і роковини народження

Вісімдесяті і дев'яності роки XVII ст. були дуже бурхливими в Туреччині, в Криму і Україні. Це часи початку розпаду Османської імперії - "Великий згон" на правобережжі України 1680-х рр.. Кримські походи гетьманів Івана Самойловича 1687 р. і Івана Мазепи 1689 р„ невдала турецька облога Відня (1683), втрата турками Азова (1696).

Власне, остання подія змусила одного кримського муллу, цебто ісламського духовника, залишити неспокійну столицю Бахчисарай і податися на Литву. Зв'язки між Кримом та Литвою (і Волинню) датуються ще часами великого князя Литовської о Вітовта (1392 - 1430), який запрошував татарських дружинників до обох своїх резиденцій: біля Вільна та Луцька. Втікач-мулла оселився у Мстиславі (тершорія Могилівської області Білорусії), прийняв християнство і одружився з місцевою жінкою (близько 1698 р.).

Із того мстиславського татарського роду походили дві цікаві заслужені родини: Куторги та Кримські (пер. із 'тюрк..Киримли). Брати Куторги стали в першій половині XIX сторіччя оздобою російської науки. Обидва були професорами Санкт-Петербурзького університету: зоолог Степан Семенович (1805 - 1861) та творець античної історії в російській науці Михайло Семенович (1809 - 1886).

Як відомо, обурений польським повстанням 1831 р. і, зокрема, 1863 р., царський уряд вирішив деполонізувати "Юго-Западньїй" край. Почали засновувати російські середні школи, зокрема на Волині, і туди тепер подавалися на працю українці пе тільки з Правобережжя, але й з колишньої Гетьманщини та Слобідської України. Таким чином, в 1866 р. народився в Холмі Михайло Грушевський, син учителя Сергія з Київщини, а 25 лютого 1871 року у Новограді-Волинському (Житомирської області)-Лариса Косач, пізніша Леся Українка, дочка Петра Косача із Гадяча, а дещо раніше, 15 січня того ж року, - найкращий кримський подарунок Україні - Агатангел Юхимович Кримський. Бо вчитель історії і географії Євфимій (українською мовою Юхим) Кримський, татарсько-білоруського походження, також зацікавився можливістю дістати працю на Волині і переїхав у Володимир-Волинський з Білорусі разом зі своєю дружиною Аделаїдою Матвіївною Сидорович, яка - за словами Агатангела Юхимовича у листі до Івана Франка - була "полька литовська" [Кримський 1972-1974,5/1, 38].

Про своє походження Агатангел Юхимович пише до свого інтимного друга Бориса Грінченка (17.УІ.1901 р.): "До речі, питаєтеся, яким робом з мене татарин. Наскільки мені вияснили, перший наш прадід, виходець із ханства, мав охреститися більш-менш 1698 р. у Мстиславці. Це я виводжу із запису на стародавнім молитовнику. В сентябрі сестра моя в других перешле мені арабські документи (її батько був найстарший і папери позоставались у нього)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 360].

Через кілька місяців після народження Агатангела Юхим Кримський переїхав на роботу до Звенигородки над Гнилим Тікичем, на південь від Києва, і за гроші, зароблені виданням підручника з географії для "двокласних шкіл", побудував собі там дім, і його сім'я відтепер зв'язалася напостійно з українською землею.

Агатангел Юхимович навчився читати, маючи три з половиною роки [Кримський 1972 - 1974, 5/1,59], а коли виповнилось п'ять років, батько віддав його в науку до Звенигородського "городського училища", де він пробув наступних п'ять років (1876-1881), причому головним його духовним кормом була чимала бібліотека батька. У листі до Грінченка з 1892 р. (17.УІ) писав Агатангел Юхимович так: "Може, хіба що я, Ж дитина, читав страшно багато, тим більше, що батько мав і тепер має бібліотеку;

Од читання я й очі геть зіпсував ще на 12-му році (а тепер у мене 6-е ч. окулярів) і фізично недорозвився (мій менший брат виглядає далеко старшим од мене). Певно, .що хлопці-товариші, котрі дуже цінують фізичну силу та зручність, не поважали мене, я часто був задля них якимось покидишем, але так як я вчивсь дуже гарно і багацько начитався, то я вважав себе дуже розумним і був певен, що ніколи вищого од мене немає ( звісно, такі гадки я пильно хоронив при собі і нікому не висловлював)" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 59].

В той час він почав вже вивчати чужі мови, а саме, крім салонових мов краю -польської та французької, ще англійську та німецьку.

1881 року, коли йому було десять років, його віддали до протогімназії в м.Острозі, на Волині, де жила його тітка Филипа - сестра батька. Вона завідувала міською бібліотекою, завдяки чому хлопець дістав доступ до книгосховища для дорослих і читав різними мовами без розбору.

У 1884 р. Агатангела Юхимовича переводять до четвертого класу Другої київської гімназії Кромера. Через рік бачимо його вже як стипендіата "по конкурсі" відомої на всю Україну Колегії Павла Ґалаґана, яку він закінчив, маючи 18 років і вивчивши ще наступні мови : грецьку, італійську і турецьку.

II

Інтелектуальне дозрівання, а також відкриття своєї національної приналежності і свідомості її, відбулося під час студій Агатангела Юхимовича в Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885 -1889). Про ту першу школу його свідомого життя заховалися його ж характеристики, із яких ми запитуємо дві: "зовнішню", офіціальну - у листі Агатангела Юхимовича до Львівського професора української літератури Омеляна Огоиовського (21.УІ.1893) та "внутрішню", дружню - у листі до свого приятеля Бориса Грінченка (17.УІ.1892 р.).

У першому листі Агатангел Юхимович писав: "Мабуть, ви не відаєте, що таке колегія Ґалаґана, тим-то я позволю собі сказати про неї два слова. Це дуже невеличка школа, "закрита" (себто з інтернатом), приймаються туди найкращі ученики з 4-ї класи гімназіальної по конкурсному екзаменові. Видима річ, що через це в Колегії збирається дуже живий, дуже свіжий елемент, вельми сприяючий розумовому розвиткові: виробляється пошана до розумової праці й до науки, виробляється навіть жадність до знаття. Іменно такий вплив мало на мене колегіатське виховання. Щасливий я був і в тім згляді, що вчителем словесності був у колегії Павло Гнатович Житецький - людина, що її вплив я й досі на собі відчуваю. Були в Колегії і перечні боки, та я про них не хочу тутечки згадувати" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,115].

Зате в листі до Грінченка (12. VI. 1892) маємо внутрішню характеристику тої школи:"Великою школою життя була задля мене Колегія Павла Ґалаґана у Києві. Ви знайомі з цим-о закладом? Це закрита школа, трохи з українським духом. Там є тільки 4 вищі класи гімназії. Плата страшенно висока - 750 крб. річно, так що своєкоштні вченики, очевидячки, люди аристократичних або плутократичних родин. Але тут є рівне число й стипендіатів (а всіх учеників є більше-менше 60 - 65);стипендіати вступають по конкурсовому іспиту і всі вони пролетарі! й плебеї. (Мій батько і теперички незаможний, а тоді зовсім був бідний), не важко зрозуміти, що стипендіати та своєкоштні мусять неодмінно образувати два табори, які аж ненавидять один одного. У перших зброя - їх знаття, бо вони всі були в гімназіях першими учениками, а в своєкоштних зброя - їх пиха, висока гадка про своє дворянство, князівство чи гроші, та ще й, звичайно, фізична сила, которою вони в 1-м та 2-м (себто в 5-м та 6-м) класі дуже добре користуються. Якщо стипендіат трапитьсятакий, що й сам може дати здачі, то вони стараються його купити грішми, себто затягують його з собою по кондитерських, їздять укупі п'янствувати, тягнуть його по лупанарях і т. ін. Але все-таки зостаються такі стипендіати, що завзято ведуть боротьбу і доводять діло до перемоги. Я й у Колегії був первим учеником, гордощі розвелися в мене незмірне, тому-то, хоч я себе поставив одразу так, що наші аристократи не сміли чіпати мене, слабого, але я відчував гніт над стипендіатами ще сильніше, ніж другі, і моє самолюбіє дійшло до болісності. Навіть словами (безпосередньо) мене кривдили геть менше, ніж других, а проте який-небудь слабісінький натяк на адресу плебса мене болісно зачепляв, сіяв у мене насіння ненависті, злоби та гіркоти. І ми вели боротьбу" [Кримський 1972-1974, 5/1, 59- 60].

"Таким способом, - писав Агатангел Юхимович в листі до Бориса Грінченка, -зовсім готовий був грунт для впливу літератури 60-х років, котру я незабаром "почав читати. Спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (N.8. я літературу 60-х років знаю незмірне краще, ніж сучасну). Вони формулювали мені мої змагання, дали систему моєму світоглядові, навчили мене думати" [Кримський 1972- 1974,5/1,67].

Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитання передмови М.Драгоманова до повістей Юрія Федьковича (визнання Агатангела Юхимовича у його листі до Б.Грінченка від 24 червня 1892). "Зоставалося до канікул два тижні. І от узяв я якось повісті Федьковича з передмовою Драгоманова, узяв, прочитав, і мене нове світло осіяло. Я зрозумів, що я мусю бути українофілом - і це я зрозумів цілком свідомо. В цій свідомості була певна частина одвіту на мої мучительці сумніви, і от я жадібно ухопився за українство" [Кримський 1972 - 1974, 5/1,65].

Більш перспективно пише про це Агатангел Юхимович у своїй розвідці про Драгоманова: "Етнографічні М.ПДрагоманова писання знав я, ще на шкільній лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому, безперечно, і вчителі мої: ПТ.Житецький та Є.К.Трегубов, бо нам, колегіатам, доводилося писати шкільні роботи ("сочинения"), прим. на такі дані од них теми: "Казачество по "Тарасу Бульбе" Гоголя" і ін., і при тому зазначалося нам, що ми можемо використати "Исторические песни" Антоновича та Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії "Малорусские народньїе предания" Драгоманова в книгозбірні свого батька з власноручним написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті "Предания" не один раз. Незадовго перед закінченням колегіатського (гімназіального) курсу я з захопленням прочитав "Переднє слово" Драгоманова до "Повістей Осипа Федьковича", що розкрило мені очі на правдиву роль Галичини в нашім письменстві. Але ж те все друкував Драгоманів, ще як у Києві був. А про Драгоманова як про емігранта ми нічого не знали виразного" [Кримський 1972 - 1974, 2, б2б].

Лист Агатангела Юхимовича до Грінченка (із 25.УІ.1892 р.) додає ще інтимного колориту: "Грунт до українофільства у мене був вже давно приготований. Пригадую, напр., як ще за два роки перед тим мені дуже любо було являтися на любительські спектаклі в Звенигородці в щонайпоганішому вбранні, не в чоботях, а в подраних пантофлях: це я робив на те, щоб обурити нашу провінціальну аристократію неприличністю своєю; щоб іще більше обурити всіх, я вдавався до брата в антрактах по-вкраїнськи, то по-французьки, останнє я робив на те, щоб показати, що я вмію не тільки російської, ба навіть ще аристократичнішої мови, а все-таки вкраїнську шаную більше, бо вона мужицька (N3. я тоді багацько викидував таких штук, бо одне, що був ще зовсім хлопчина, а друге -хтілося бравувати своїм мужицтвом)" [Кримський 1972 - 1974, 5, б5]. Тут можна додати, що цей бравурний виступ в обороні переслідування української мови Агатангел Юхимович описав у своїм оповіданні "Перші дебюти одного радикала", де він виступає під іменемПетра Химченка [Кримський 1972 - 1974, 1, 414-415].

“Яуже страшно виучував усе те, - пише далі Агатангел Юхимович Грінченкові (5ДД.1892 р.), - що читалось на лекціях (на першім-таки семестровім екзамені мав увИІ*), і через те мені здавалося, що решту часу я можу і смію присвятити цілком у“У“івству. Я не гадав про те, що коли вдовольнитися самісінькими лекціями, то мозкяа й десять факультетів скінчити, а зостатися тим самим неуком! Я не хтів зміркувати, що задля України я зможу бути корисним лише тоді, коли я матиму основні всесторонні знаття, коли я буду людиною, а не якимсь хлопчиною, коли я матиму широкий світогляд. Я цього не зміркував: мені здавалося гріхом "не побігти на пособу моїй Ненці", яку я допіру "обрів", - я не хтів бути "зрадником". І я побіг.

Кожнісіньку вольну від "офіціальних" занять часину я й присвячував "Україні". Перша ознака національності є мова - я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливо увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці. Далі: знайомився з нашою літературою, спішився перечитати навіть погань. Кинувся й до літературної праці: перекладав, писав оригінальні твори (на щастя, послав і пошлю до друку дуже мало цих "овочів незрілої музи"). Хай собі, по заповіту Горація, полежать: попит ргетат іп аппит! ("нехай друкується на дев'ятий рік"). Знайомився з Галичиною та її діячами, завів переписну; і в Москві я придбав собі одного знайомого з галичан, котрий навіть дещо писав по часописах (перекладав з московського), от од нього я дуже багато дізнався за тую "Галілею". Нарешті поліз і в політику..." [Кримський 1972 - 1974, 5/1,68-69].

У листі до брата Юхима (Бейрут, 23 травня 1897) Агатангел Юхимович писав:"Відносно національного українського питання, я повинен признатися, що воно мене властиво мало цікавило із теоретичної точки погляду. У мене чисто практичною дорогою (через читання і писання по-малоросійському на теми, не обов'язково національні) непомітно і поступово виробилися відомі національні переконання, і коли я вже після того читав теоретичні пращ про значення національності, то вони вже не викликали ніякого впливу на мене: вони повторяли те, до чого я сам без примусу прийшов раніше. Тому я не можу оцінити, наскільки вони (оті праці; переклад мій. - ОЛ.) є дійсно переконливі" [Кримський 1972 - 1974, 5/2,147].

III

Із Михайлом Драгомановим були у Агатангела Юхимовича дуже специфічні взаємини, етапи яких він подав у своїй документальній студії, присвяченій тому національному діячеві, яка була вперше повністю опублікована у збірнику праць Агатангела Юхимовича "Розвідки, статті та замітки" в 1928 р. (передрукована з пропусками. Кримський 1972 - 1974, 2, 614-672], Агатангел Юхимович пройшов подвійний шлях: від Павла до Савла і від Савла до Павла.

У 1890 р. появилася стаття Драгоманова у Львівському журналі "Народ", яка на думку Агатангела Юхимовича недооцінювала значення національної справи, остання, мовляв, мала б уступити перше місце всеімперському поступові: "Стаття Драгоманова обурила мене, - писав він до Грінченка (26.УІ.1892), - і зо мною зробився нервовий пароксизм, це було саме в переддень турецького (дуже важкого) екзамена" [Кримський 1972 - 1974,5/1.76].

Сангвінічний Агатангел Юхимович зразу послав свою рецензію до другого Львівського журналу "Правда", яка закінчувалася запитаннями: "Тепер я Вас питаю: яким способом можна і треба українцям для здобуття прав і вольности (між іншим, певне, і прав національности) сполучитися з неприхильними до них москалями, та й не потопитися при тім в "общем русском море"? Або яким способом перетворити російську нетолерантність в толерантність? Коли Ви можете дати на це пораду (та, 'Бога ради” не загальними фразами, а точно!), тоді будьте певні, ніхто Вам, крім щирої •омки, нічого не скаже" [Кримський 1928,326].

Другий гріх Драгоманова - це недооцінювання національної мови. Агатангел Юхимович, фанатично закоханий у свою мову, та із природним вичуттям важливості мови у суспільному житті, мусив різко зареагувати.

"Нам же одібрано, - він каже, - усякі мінімальні, елементарні права. Для нас і говорити своєю мовою то вже є злочин; нашій наці! - гірше, ніж усім іншим націям. Тим-то дуже важлива для нас річ - придбати собі хоч первісні права, хоч право на мову, бо без неї не можлива ж просвіта нашого дорогого нам народа... Маючи хоч мову законом дозволену, українофілам можна буде освічувати народ і впливати на народ, - тоді й народ може статися помічником для інтелігенції в справі здобуття дальшої волі; а без участи народньої маси - хто знає, чи багато вдіє сама інтелігенція? Зрештою, коли б Ви вказали українцям хоч трошки кращий шлях, то певне, що вони б Вам гаряче подякували. Тим часом. Ви кажете нам попросту: "Се ваша справа; та й по всій мові!" [Кримський 192^,338].

Але деякі відступи Драгоманова і ближче з ним літературне знайомство, приязнь з Іваном Франком, головним учеником Драгоманова, - знов повернули Агатангела Юхимовича до табору Драгоманова. "Наперед усього я (пізніше), спокійно розмишлю-ючи, примирив у собі національство з поступом і довів собі знов, що вони зовсім не знаходяться у суперечності (як думав Драї оманов) одне з одним... Я дуже радий, що почав тоді трохи листуватися з Франком..." [Кримський 1972- 1974, 5/1,78].

Вістка про смерть Драгоманова вразила Агатангела Юхимовича. У своєму некролозі він прямо писав: "На мою думку, смерть Драгоманова - це таке велике і оре, якого ми ще не зазнали після Тарасової смерти" [Кримський 1928,364].

IV

У ті часи у Російській імперії було два центри сходознавства: східний факультет Санкт-Петербурзького університету - з чисто науковими цілями та Лазаревський інститут у Москві, де практично навчали східних мов майбутніх дипломатів, політиків та економічних діячів. Наука тривала там три роки. Очевидно, для випускників Лазаревського інституту була відкрита можливість після того, як вони практично вивчили східні мови, дістати науковий вишкіл на східному факультеті у Санкт-Петербурзі.

Тодішній голова російських орієнталістів арабіст барон Віктор фон Розен (1849 -1908) звернув увагу на талановитого Лазаревського арабіста Агатангела Юхимовича і запропонував йому перейти до Санкт-Петербургу.

Але це означало б, що Агатангел Юхимович мусив би зректися своїх україністичних і славістичних інтересів і присвятити себе виключно науковій арабістиці. Такої жертви для "чистої науки" Агатангел Юхимович не міг зробити, тим більше, що українське життя вимагало його участі.

Правда, він пішов продовжувати студії до університету, але не до Санкт-Петербурзького, а до Московського, і тим самим не на східний факультет (такого у Москві не було), а на історико-філологічний, де він в 1892 - 1896 рр. проходив курси зі слов'янської філології (головно у Романа Брандта) та світової історії (головно у Владимира Гер'є). Державні іспити витримав там 1-го травня 1896 р.

28 жовтня 1894 р. помер професор руської-української філології Львівського університету Омелян Огоновський. У кругах наддніпрянських постала ідея повторити обсаду Львівської кафедри придніпровським українцем (як це було з Грушевським у 1892 р.). Адже Агатангел Юхимович у міжчасі здобув собі визнання своєю завзятою полемікою із Соболевським, відновлювачем Погодінської тези про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в монгольські часи перейшли на північ.

У міжчасі він дістав від Лазаревського інституту стипендію на два роки, один на перебування в арабських країнах, а другий - на студії в одному із західноєвропейських університетів (відвідувати лекції з орієнталістики). Це вирішило остаточно питання Львівської кафедри. Ось що він пише своєму учителеві ще з колегії Ґалаґана -Павлові Житецькому про свою ідею сполучити арабістику з україністикою: "Декотрі МОі земляки не хтять розуміти, що, йдучи на арабську кафедру, я зовсім і не думаю цуратися праці на рідній ниві, а навпаки - думаю, що своїм шляхом я швидко дійду до тієї мети, на якій вони бажали б мене бачити... Не знаю, чи я Вам писав про колективний лист чернігівців до мене. Вони, обзиваючись до мого патріотизму, прохали, щоб я усіма силами старався дістатися до львівської кафедри, а кинув гадку про арабську (а про арабську вони довідалися від Чайченка (Грінченка. - О.П.)). Як Ви знаєте, я вже і раніш був сам не від того; але як одержав я оцей лист, то справді заходився робити дещо активніше в цій справі. Зрозумівши, що вже не кафедра львівська мене шукає, а сам я її, дд. Кониський і Барвінський поставили такі умови, що я мусив рішуче зректися усяких претензій на тую кафедру вести далі які-небудь переговори значило б не шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писали лист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янській кафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у Чайченка, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листів якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливішою людиною на землі. З Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, і це мене дуже потішило, тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого голосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.

Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що мені про кар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли я люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені роботу українську, дак цьому вірте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].

Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік, призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед рішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти кафедру арабістики в Лазаревському інституті.

Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій Ілліч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб Кримський зірвав зі славістикою і присвятив себе всеціло арабістиці. Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.

Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але мусив дати згоду на рішення свого начальника.

Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем став іраніст і фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 - 1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого, він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір його до Імператорської Академії Наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо вже збиралися його звільняти з посади директора.

Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за свого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій Лаговський". Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став надзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р. став ще таким же професором історії мусульманського Сходу. Але дисертація не закінчувалася. Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера (23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості. Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертацію тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородці, я не забрав з собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, я задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво, дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом (Міллером, сином адресата. -О.П.) і протягом кількох місяців не бачив людського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї - усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописові стрійний та науковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад множеству арабських виїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для мене чимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися, як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але ж така робота і робиться скучною: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, я доведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б з задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тим зайнятися більш цікавими працями.

Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого представлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те діло також і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру, і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах, дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми, стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко робиться на душі.

Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул, власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон, щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони, стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю, Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів, чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять. До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому, при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не зроблю.

З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати дисертацію...

Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V

Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].

Ісмаіл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своє творче життя як будитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіх тюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у 1883 р., він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний (татарсько-російський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович дуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії "Мусульманство і його будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив одне своє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно наводитиму факти із найважнішого татарського органу - бахчисарайської часописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів".

З другої сторони, Гаспринський перекладав і друкував у Терджимані" думки Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому не дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "История Турции" в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого із цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх "Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну свідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснив російським читачам, хто він, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же время мусульманином й татарином". До тих слів Агатангел Юхимович додав таке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.), Гаспринський себе ніколи "русским" не називав" [Студії з Криму 1930, 772, прим. 2].

Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем російської та арабської мов у найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.

"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде. Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені відповіді, скільки-небудь грамотної:

силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].

Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?), що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.: Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде (1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього: Библиографический словарь... 1975, 601].

Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської художньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірику вносить громадські настрої". "А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблю навпаки: в громадські теми вношу лірику" [Студії з Криму 1930,183]. В іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося мені чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй скромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дуже практична, утилітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичними ідеями". "Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкається вона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії" [Студії з Криму 1930,188].

Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що досліджував суфізм, ЙЦВгО ісламський містицизм, одну з улюблених наук А. Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним "Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у 1940 р., Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена. Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.

VI

Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував свою незацікавленість кар'єрою в Російській Імператорській Академії Наук. Очевидно, він не бажав збільшити число тих українських духовників та вчених, що від часів Петра І наводнювали столицю імперії, спричиняючи інтелектуальну засуху на своїй батьківщині.

Але у 1918 р. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в Українській Академії Наук і тим самим реалізувати мрію учителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без Людних застережень.

Михайло Драгоманов (1841 - 1895) має заслужену славу як найвизначніший теоретик лібералізму і конституціалізму в царській імперії та на еміграції. Але його Місце в історії української інтелектуальної історії - виїмкове. Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антонович продовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітичне українофільство, Драгоманов відкрив, що всякий український (не українофільський!) рух на Україні мусить бути політичний,всякий політичний рух, отже, мусить мати українську національну закраску [Охримовяч 1922,88-778;Пизюр 1966,162-166,7 -77]. Крім того, Драгоманов проповідував, що українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну високу культуру європейського типу; що українські письменники повинні залишити етнографізм науковцям, а натомість вчитися на взорах творів світової літератури, причому ті, хто не знає західних мов, можуть використовувати російську мову як вікно в Європу.

Після 1876 року твори Драгоманова тільки випадково попадали в руки українському чиггачеві. Зате в Галичині, завдяки австрійському конституційному устрою, Драгоманов І. — знайшов учнів, що проводили в життя його теорії. Найвизначнішим серед них був Пан Франко, близький друг Агатангела Юхимовича, а також прибраний галичанин Михайло Грушевський. Обидва вони - Грушевський і Франко - властиво створили Першу українську неофіційну академію - Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1893).

Восени 1904 р. зустрілися два українські драгоманівці у Москві, де вони працювали професорами. Обидва були корифеями у своїх галузях. Один з них - універсальний філолог, сходознавець та славіст Агатангел Юхимович, а другий - універсальний Природознавець, основоположник біогеохімії - Володимир Вернадський (1863 - 1945) {Сарбей 1971, 1, 93]. Вони стали друзями на все життя, бо ідеально доповнювали Один одного. Володимир Вернадський був старший і вже у 1912 р. став ординарним академіком Імператорської Академії Наук в Петербурзі.

В червні 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський, який тільки що заснував і українські університети - один у Києві, а другий у Кам'янці-Подільськім, велівпокликати до життя спеціальну Комісію до вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві. Головою комісії призначено академіка Володимира Вернадського, який запросив на одного з членів комісії в першу чергу Агатангела Юхимовича. Комісія працювала з 9 липня по 17 вересня і підготувала законопроект,який зразу був прийнятий Радою Міністрів і затверджений гетьманом [Дорошенко 1930, 2, 361 - 362]. Праці Комісії склали цілий том, в якому вміщено дотичні документи, між ними "Статут" новоствореної Академії [див.: Збірник праць... 1919, IV, 136]. Тому що це перший Статут нашої Академії і він ясно віддзеркалює візію його авторів, обох драгоманівців-друзів - Вернадського і Кримського, я дозволю собі запитувати його відносну частину:

“2. Українська Академія Наук у Києві:

а) намагається поширювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь людськости;

б) пособляє об'єднанню та організуванню наукової праці на Вкраїні та допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського знання;

в) як найвища українська наукова національна установа. Академія, визнаючи українську національну культуру з її оруддям - українською мовою, ставить собі на меті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне і минуле Вкраїни, української землі та народу" [Дорошенко 1930, 2, 362 – 363].

Наказом гетьмана від 14 листопада 1918 р. було призначено перших 12 академіків (по 4 на кожен із трьох її відділів), які тепер одержали право постійного добору дальших членів. Першим президентом Академії гетьман іменував академіка Володимира Вернадського, а він запропонував своїм колегам обрати на неодмінного секретаря власне Агатангела Юхимовича, що і було одноголосне схвалено таємним голосуванням на засіданні 14 листопада 1918 р. [Автобиография... 1941,6].

Великий вчений академік Вернадськнй ніколи не відступив від ідеї самостійности української високої культури - проти Петра Струве та інших ідеологів одної високої культури для всієї імперії. На засідання нашої Академії, присвячене 70-літтю Агатангела Юхимовича, він післав ювілярові листа слідуючого змісту: "Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок - один-єдиний підсумок: наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідною мовою (розрядка моя. -О.П.), які мені передав мій батько з дитинства. І я, виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях взяв найактивнішу, до певної міри провідну участь. І на обох шляхах я йшов поряд з Вами. Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою (драгоманівська ідея; розрядка моя. -О.П.), наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об'єднала. І ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи - наша спільна з Вами справа..." [Сарбей 1971, 1, 96].

VII

Творче життя Агатангела Юхимовича поділяється на дві епохи: Московську, довшу (29 років) (1889 - 1918), та Київську, коротшу (23 роки) (1918 - 1941).

Уся Київська доба зв'язана з нашою Академією. Він виконував керівні функції як неодмінний секретар (до 1928 р.) та як голова Першого (історично-філологічного) відділу (до 1929 р.).

Перші роки були особливо тяжкі. Влади щокілька місяців мінялися, часто вони були ворожі концепції української високої науки, так що доводилося захищати навіть фізичне існування інституції. Свідок того часу, історик, професор Наталія Полонська-Василенко пише: "Матеріальне становище Академії було жахливе. Жодна з влад не забезпечила її не тільки можливістю нормальної праці, ба навіть "прожитковим мінімумом", потрібним для п співробітників, щоб не вмерти з голоду. Кримський від часу до часу здобував різного роду "натуральні" цінності: то якесь вбрання, то - картоплю, то "пайок". Для співробітників Академії відводили терен, де вони могли розводити городи ... їм давали дозвіл десь самим рубати дрова на зиму. В приміщенні, що його дістала Академія - В-Володимирська, 54 (кол. пансіон гр. Левашової), не опалювали, чорнило замерзало, і його доводилося відігрівати хуканням. Але тут, у зимних кімнатах, збиралися (голодні) ентузіасти української науки, в потертих плащах, з помороженими, порепаними руками; зігріті любов'ю до України, вони складали плани розбудови української науки... На зворотніх сторінках календарів,на старих театральних афішах - бо паперу не було, - чорнилом - розчиненими у воді олівцями - вони писали свої твори..." [Полонська-Василенко 1949, 2,122]. Перед вів ентузіаст академік-секретар Агатангел Юхимович, який усякими трюками виманював від солдатів, що охороняли друкарні, видіставати надруковані вже аркуші, зокрема, у друкарні Печорської Лаври, і в такий спосіб зумів він врятувати для науки прецінні праці, такі як, наприклад, протоієрея Хведора Титова "Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI - XVIII ст." На щастя, Агатангел Юхимович приєднав собі молодого помічника, талановитого історика й етнографа з Чернігівщини, Миколу Левченка (1900 - 1934), який скоро став директором видавництва УАН та особистим секретарем академіка. Між ними зав'язалася близька дружба, і Агатангел Юхимович, що був неодружений, усиновив його.

Не всі видержували голод і холод Києва. Президент Вернадський переїхав спочатку тимчасово до Таврійського університету (Сімферополь, 1920 - 1921), а у 1922 р. перенісся на постійно до Петрограду, де була можливість створити Радієвий інститут. Його наступник ботанік Володимир Липський (1863 - 1937; президент 1922 - 1928) не мав, як пишуть сучасники, "ані хисту, ані бажання керувати академією" [Полонська-Василенко 1949, 122]. Власне, у той час, до 1928 р. увесь тягар спочивав на Агатанге-лоаі Юхимовичеві, і тому в Києві окреслювали жартом нашу Академію не як Українську, а як "Кримську".

Очевидно, що в "Кримській" Академії повинен бути гідно репрезентований Схід. Тому Агатангел Юхимович у своїх "Увагах з приводу катедри східної історії та філології" подав свою візію обсягу та завдань майбутньої української орієнталістики. Тому що візія Агатангела Юхимовича все ще актуальна, я дозволю собі запитувати декілька виїмків, що яскраво характеризують потребу сходознавства в Академії Наук.

"Окрім неминучої загально-ви знаної наукової потреби студіювати східну історію, як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю. І бажалося б мати навіть не одну і не дві, а скількись східних катедр в Академії Наук. Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування усяких орієнтальних народів, - і перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв'язання. Іраністика, туркологія (дисципліна ця особливо потрібна) і арабістика - без отих трьох наук всестороння, неоднобічнаісторія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві.

За давніх часів теперішню південну Вкраїну залюднювала іранська вітка народів: скити-сармати, потім їхня видозміна-алани... Як відомо, навіть імення наших великих річок "Дністер", "Дніпро", "Дін" - осетинські (іранські. - О.П.), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як "собака", живцем позичено з іранської мови...

...Виступає потреба розвивати вже другу галузь сходознавства - туркологію... Історія Хозарщини ні на кому такою великою повинністю не тяжить, як на Академії іменно українській (на жаль, перша велика монографія про хозарів, написана академіком Кримським ще 50 років тому назад, ще по сьогодні остається в рукописі. Вона в першу чергу мусить бути видана нашою Академією. - О.П.).

Знов же нікому, опроче Академії української, не може бути ближчим обов'язком історично-філологічно дослідити печенізькі та половецькі впливи на Київську Русь. Варто між іншим зазначити, що й досі ще не вияснено як слід усі тії тюркські лексикальні елементи, котрі ще в передмонгольську епоху були зайшли до української ("староруської") мови і визирають, приміром, із "Слова о Полку Ігоревім" або з літописів Київського періоду. Потім, починаючи з часів монгольських, турецько-татарські впливи ідуть на Вкраїну вже зовсім широкими потоками, різко одбиваючись і на звичаях, і на мові, і на народній словесності, за часів козаччини особливо. Не можна свідомо студіювати українську народню словесність, обминаючи турецьку й татарську народню словесність.

...Не можна цілком продуктивно студіювати історичні відносини України до Орди, до Криму, до Туреччини (яка іноді навіть володіла Україною або її частинами), не вичерпуючи турецьку й татарську історію в її перводжерелах, доступних тільки тюркологам...

...Арабська мова, мова священного Корану, є для всіх народів мусульманського сходу орган науки (з історіографією включно), а дуже часто ще й орган канцелярії і всяких ділових зносин. Отак як латинська для середньовікової Європи—Через те кожнісінький орієнталіст, чи буде з нього іраніст, чи тюрколог, чи хто, повинен рівночасно бути дуже досвідченим арабістом; інакше трохи чи не всі історичні джерела будуть перед ним зачинені. ...Можна думати, що третя по черзі східня катедра, яка заснується пізніше, буде гебраїстична, бо кожному ясно, що Україна, оця "черта еврейской оседлости", має право вимагати, щоб її найвища наукова інституція була авторитетною і в науковому вирішенні справ, які торкаються жидівського народу, його історії, мови, віри, побуту...

Як бачимо, оріенталістичних завдань у Української Академії Наук є безліч, та й то постійних, на дуже довгі роки. Нема чого й казати, що треба буде згодом позаводити в Українській Академії Наук не дві, а декілька катедр сходознавства (в петербурзькій Академії орієнталістів завсіди не менше як шестеро, а буває й більше)" [Записки... 1919, 1, IX -XII].

Роки 1918 - 1929 були золотою добою української науки, а особливо в гуманістичних та суспільних науках. Це був період, коли книги появлялися у світ без цензури. Систематичний каталог видань УАН за ті роки - це книга в 285 сторінок, в якій є 888 бібліографічних позицій, із них більше як половина власне присвячена різним галузям україністики [Систематичний каталог... 1930]. Не потребую додавати, що праці, які мали штамп "Дозволяється випустити в світ. Неодмінний секретар Академії академік Аг.Кримський", викликали повне довір'я у науковців світу. Ім'я Агатангела Юхимовича гарантувало високий рівень.

Також Агатангел Юхимович реалізував свої інституційні візії. Не буду тут спинятись над структурою його академічної кафедри філології. Інститутом української наукової мови та відповідними українознавчими комісіями (діалектологічної, правописної, живої мови та історії української мови), які всі він очолював. Я хочу тут спеціально назвати сходознавчі установи, які він, відкривач ісламського і тюркського сходу для України, створив і зразу заповнив вагомим змістом. Це в першу чергу "Кабінет арабо-іранської філології" (до 1930 р. випустив шість публікацій), "Тюркологічна комісія" (до 1930 р. теж випустила шість публікацій, між іншим дуже цікавий збірник "Студії з Криму") та "Жидівська (опісля: Єврейська) історично-археографічна комісія" (до 1929 р. видала два томи свого "Збірника праць").

Тут треба ще підкреслити літературну творчість Агатангела Юхимовича, зв'язану зі Сходом. Це не були лиш майстерні переклади. Агатангел Юхимович, що був одним із активних натхненних класиків українського мистецтва слова, в часи його найвищого розквіту на грані XIX - XX ст., був заразом тонким всебічним знавцем класично-арабської та перської - не тільки літератур, а відносних цілісних культур. Цей рідкийталан дав Агатангелові Юхимовичеві можливість відчувати та творити гармонічно і паралельно у двох структурах поетичного мислення. "Пальмове гілля" Агатангела Юхимовича - поета - це своєрідний жанр. Поодинокі його поеми і цикли - це, як сказано вище, не тільки художні і не тільки філологічні переклади. Це "орієнтальне" інспіровані, і крім того, структурно "по-орієнтальному" відчуті перлини українського ліричного генія. "Пальмове гілля" - це також своєрідний жанр у світовій літературі. Ярослав Стеткевич, ведучий і тонкий знавець арабської поезії (він професорує в університеті в Чікаго), вивчивши всебічно "Пальмове гілля", прийшов до висновку, що тільки "Західно-Східний Диван" ("\\\\\\\\Уе5І-08і1іспег Оіуап") Йоганна-Вольфганга Гете вкладається повністю у ту саму категорію.

VIII

Щоб справитися зі своїми науковими та організаційними роботами, Агатангел Юхимович працював 18 годин на добу. Але не так легко було творити науку у часи громадянської війни та після неї. Ось, наприклад, була справа наукових контактів та книгообміну з закордоном, головно із Західною Європою. Все-таки усі ті труднощі Агатангел Юхимович старався побороти і часто мав успіхи.

Але прийшли трагічні роки - 1928, 1929, а за ними ще страшніші тридцяті роки. Почалася планова акція ліквідації українознавства як науки на високому світовому рівні, бази окремої високої національної культури. І тут гірка чаша припала нашому трудівникові: він був відсунутий від праці свого покликання і мусив стати свідком, як одна за одною ліквідуються створені ним з таким трудом і любов'ю установи [дати подій подані тут головно на базі твору Полонська-Василенко 1954, 1; 1958, 2].

Насамперед прийшло зв'язування рук. Хоч 3-го травня 1928 р. члени Академії одноголосне переобрали Агатангела Юхимовича на неодмінного секретаря, уряд не затвердив його на ту посаду [подробиці див. ще: Полонська-Василенко 1949, 2,724; Полонська-Василенко 1971, ч. 31-32,95]. Осінню слідуючого року (1929) Агатангел Юхимович мусив залишити головування Першим (історично-філологічним) відділом нашої Академії; секретар відділу академік Сергій Єфремов був тоді ж заарештований - тепер ми знаємо документально - як голова неіснуючої, т. зв. націоналістичної організації "Спілки Визволення України" (СВУ). А потім були зліквідовані усі сходознавчі установи, так леліяні Агатангелом Юхимовичем, і врешті його гордість - історично-філологічний відділ Академії. Про ліквідацію діячів кримської літератури та науки я вже згадував. Це все він дуже сильно відчував як особисте упокорення і перекреслення життєвого завдання. Два рази Агатангел Юхимович переставав бути людиною з іменем, раз за життя, вісім років (1930 - 1937), а вдруге - після арешту і мученицької смерті в Кустанайській (Казахстан) тюремній лікарні (25 січня 1942 р.) аж до реабілітації (з ініціативи його молодшого колеги академіка Леоніда Булаховського) у 1957 р. [див.: Ільєнко 1990, 25 жовт*, б].

Як мені сам Агатангел Юхимович розповідав у 1940 р., він дуже тяжко переживав своє становище "опального" академіка. Він, що працею десяти років поставив на ноги своє улюблене дітище, нашу Академію (як перед тим у Москві понад 20 років видавав у Лазаревському інституті славні 'Трудьі по востоковедению"), де він усіх знав і всі його знали і шанували, попав у клас недоторкуваних паріїв, якого недавні колеги не добачали. Остання його наукова праця в УАН вийшла у 1930 р., відібрано йому його аспірантів. Історик Української Академії Наук, Наталія Полонська-Василенко, жінка другого президента УАН (1922, не затвердженого урядом) академіка Миколи Василенка (1866 -1935), дуже пластичне описала становище "опального академіка", майже словами Агатангела Юхимовича (останньою секретаркою якого вона була), в такий спосіб:

"...Залишилося кілька академіків (у 1930-х рр.), що їх уряд оголошував "незмінними", але що їх безупинно "проробляли" в газетах, часописах, промовах, як "буржуазних вчених", "ворогів народу", і що чекали з дня на день арешту або заслання. Наукова праця їх не була потрібна для Академії ( в архіві Агатангела Юхимовича досі зберігаються томи цінних його монографій, що ніколи не вийшли у світ; деякими з них поцікавилися АН СРСР та АН Азербайджанської РСР і видали їх), їх не запрошували на наукові засідання, наради. Але вони не могли й кинути Академію, тому що це вважалося б за контрреволюційний виклик, їх зв'язок з Академією обмежувався тим, що вони двічі на місяць приходили одержувати платню та хлібні картки; колишні будівельники Академії Наук, як старці, чекали, поки "товариш" Роза чи Соня, перевіривши в десятьох реєстрах і стільки ж раз перепитавши прізвище, видавала їм цю злиденну картку... Не залишилось навіть колишнього (громадськи настроєного) технічного персоналу. З'явилися в шовкових сукнях розмальовані панночки, що їм була однаково байдужа і наука, і Україна..."

"Кримський тяжко терпів від такого становища, до того ж він матеріально бідував. Все, що можна було, він висилав до Звенигородки (де жив його прибраний син Микольцьо (син Миколи Левченка) з мамою, улюблені сестра та брат з родиною. -О.П.), а сам обмежувався одною стравою в академічній їдальні і дбайливо загортав шматок хліба, який видавали там до обіду, і ніс додому. Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі" [Полонська-Василенко 1949, 2, 726 - 127].

Десь у 1936-1937 рр. (як розповідав мені Агатангел Юхимович) в Інституті мовознавства пригадали собі його існування. Викладати не дозволили, але почали посилати до Агатангела Юхимовича аспірантів.

Але тріумф Агатангела Юхимовича був у 1939 - 1941 рр., коли була приєднана Західна Україна зі Львовом. Тепер Агатангел Юхимович знадобився і висипався до визволених земель як корифей української радянської науки, живий доказ її високого рівня.

І дійсно, кожна з його подорожей до Львова сприймалася там, як велике свято, а Агатангел Юхимович - як тріумфатор. Його сімдесятиліття було великим святом української світової науки. Але діалектика діяла. 15 січня 1941 р. Агатангелові Юхимовичеві був вручений орден Трудового Червоного Прапора, а, як сказано вище, півроку пізніше (20 липня того ж 1941 р.) він уже попав у м'ясорубку КДБ/НКВС.

Склалося так, що Агатангел Юхимович ще під час нашої першої зустрічі у Львові у січні 1940 р. набрав довір'я до мене, тоді 20-літнього студента і, відбувши зо мною свого роду іспит із сходознавчих дисциплін, запропонував мені переїхати до себе до Києва в аспірантуру. Ми тоді ще відбули декілька розмов і, очевидно, не могли не заторкнути справи СВУ. "Не від речі буде згадати, - розповідав Агатангел Юхимович, - що в 1929 р. Українська Академія Наук стратила свою невинність як наукова і громадська інституція. А вся та халепа через сифіліс. Дак". Побачивши мій здивований погляд, він пояснив. Щоб здійснити свої плани, уряд мусив надати Академії свого кандидата, який був би добрим вченим, а разом з тим втішався б довір'ям уряду і популярністю серед мас. Таким був академік Данило Заболотний (1866 - 1929), знаменитий епідеміолог, що вславився своїм відкриттям у поборюванні власне сифілісу, популярної тоді пошесті. Крім того, він дуже любив ходити в народ, фотографувався з робітниками, був почесним донбаським шахтарем тощо. Але у 1928 р. він був професором Військово-медичної академії в Ленінграді. Його викликали до Києва (де він був академіком ще з 1922 р.), і він став офіційним кандидатом в президенти Академії. Агатангел Юхимович, тоді все ще неодмінний секретар, відбув у травні з академіком Заболотним ділову розмову, під час якої кандидат дав слово, що він "старини не рушатиме і не буде вводити новин", цебто буде діяти в згоді зі Спільним Зібранням Академії. Напередодні виборів відбулася нарада проідних академіків в помешканні академіка Миколи Василенка (на Тарасівській, 20), на якій Агатангел Юхимович повідомив своїх колег про вислід розмови з академіком Заболотним. Присутні погодилися одноголосне обрати його президентом, а щоб надати більшого значення виборам, вирішили, що зборами буде керувати приятель Агатангела Юхимовича та Василенка, перший президент Академії Володимир Вернадський, що власне через збори приїхав із Праги, де був у науковому відрядженні [про переговори Агатангела Юхимовича з Заболотним див. також праці: Полонська-Василенко 1954,1,54; Полонська-Василенко 1949,2,725-724; Полонська-Василенко 1951, 5, 343]. І дійсно, збори одноголосне обрали Заболотного президентом, але він не додержав свого слова.

Коли у 1924 р. у зв'язку із політичним процесом т. зв. "Центру дій" було заарештовано академіка Миколу Василенка, Агатангел Юхимович добився того, що Спільне Зібрання нашої Академії одноголосне, за підписами усіх академіків, домагалося його звільнення. Ця акція увінчалася успіхом [див. про це також:

Полонська-Василенко 1955,1,49-57; Полонська-Василенко 1951,5,339]. І коли літом 1929 р. почалися арешти в справі СВУ і було арештовано самого віце-президента Сергія Єфремова, Агатангел Юхимович та Микола Василенко звернулися до Заболотного і пригадали йому його обіцянку. Одначе, на їхнє здивування. Заболотний відмовився виступати на оборону свого товариша по академії. І додав, що Академія може виступати лише на стороні обвинувача [див. також: Полонська-Василенко 1954,1, 69; Полонська-Василенко 1951,5,339]. Агатангел Юхимович закінчив словами Гафіза:

Куди, куди поділось те прихилля,

Що панувало в тамошнім гурті!

додаючи: "Але у грудні того ж 1929 р. Данила Заболотного уже не стало в живих".

Справа СВУ не була для Агатангела Юхимовича чисто академічною. Велика частина його близьких співробітників-україністів, таких як Ганцов, Тимченко, Синявський, попали в тюрму. Агатангел Юхимович не здавав позицій, постійно вимагав перед Академією та Раднаркомом їх звільнення, хоч він сам очікував арешту, зокрема після того, як його найближчий помічник і прибраний син Микола Левченко теж опинився поза свободою. Але вірний і відважний Левченко не бувПавлушковом, що діяв запрограмовано і викопував яму своєму дядькові і добродієві - Єфремову. Левченко не дав себе збити з пантелику ніяким ошустам або погрозам. Своєю смертю він врятував на деякий час життя свого улюбленого учителя та прибраного батька [див.: Полонська-Василенко 1954, 1, 77; Полонська-Василенко 1949, 2, 725-726; Полоиська-Василенко 1971,31-32,94-96]. Агатангел Юхимович дожив до приєднання Західної України у 1939 р. Львів був для нього своєрідною Меккою. Там він друкував до 1905 р. свої українські літературні твори, там жив його близький друг Іван Франко, там реалізувалася політична візія його вчителя Драгоманова. Свій побут у Львові в літі 1891 р. він уважав одним із найсильніших переживань свого життя. Тоді він зупинився в українському готелі "Народна Гостиниця" біля колишнього Галицького парламенту (пізніше університету), і коли я зайшов до його кімнати, він скоро запропонував мені "історичні походи" по Львову. Це була дуже своєрідна пригода для мене: з одної сторони, Агатангел Юхимович пригадував собі усі свої кроки та зустрічі у Львові 1891 р., а з другої - цитував з пам'яті арабські, перські та турецькі поезії і заставляв мене їх ідентифікувати та перекладати на українську мову. Оті наші розмови він опісля у квітні 1940 р. оцінив, як відмінний іспит із сходознавчих дисциплін в аспірантуру нашої Академії Наук.

День перед нашою зустріччю цілий культурний Львів (без огляду на національність) зійшовся у найбільшому залі Львівського університету Со11е§іит Махітит, щоб почути українського академіка, що обіцяв подати розв'язку питання: "Хто такі хозари і яка їх мова". Близько півтори години промовляв Агатангел Юхимович, і в залі непорухалася і муха, усі уважно вслухалися у переконливі аргументи маститого вченого.

Агатангел Юхимович кілька разів побував у Львові - і це було велике пережиття для обох сторін. У розмовах зі мною він підкреслив вагу отих львівських побутів.

Але органи не забули про Агатангела Юхимовича. Скоро після гучного всенародного 70-ліття ученого, що удостоївся ордена Трудового Червоного Прапора (15 січня 1941 р.), якраз коли почалася війна з німцями, уже в липні 1941 р., його безпідставно заарештували і пригадали СВУ. Це недавно на базі оригінальних документів (слідча справа № 148001) було виявлено Іваном Ільєнком у "Літературній Україні" (25 жовтня 1990 р.).

Агатангел Юхимович загинув у тюремній лікарні 25 січня 1942 р. в місті Кустанай у далекому Казахстані - гідно, як жив. Я можу тут тільки повторити слова Івана Ільєнка: "Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, незважаючи на похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на Голгофу народної покари" [Ільєнко 1990, 43, б].

IX

Агатангел Юхимович, в ті часи як я його знав, був невеликого зросту, хворий на астму та із серцевою недугою, майже сліпий (носив дві пари сильних окулярів). Лице орієнтального типу, голос слабий, але приємний, одягнений у скромний поношений одяг темного кольору. Дуже цікавий співрозмовник, хоч часто переходив у монолог. У Києві він жив у старому домі на вулиці Мало-Підвальній, 5, на 3-му поверсі. Будинок тепер уже не існує. Дім мав високі поверхи, так що нелегко було підніматися до квартири Агатангела Юхимовича і мені, тоді двадцятилітньому. Але Агатангел Юхимович не нарікав. Він виказував на позитивну сторону своєї квартири: високі стіни давали велику площу для розміщення його величезної славістичної та добірної сходознавчої бібліотеки. Квартира складалася із двох кімнат та кухні, і всі стіни були максимально використані для полиць з книжками та для шаф, в яких поміщалися його колекції грамофонних платівок (Агатангел Юхимович був великий любитель і знавець оперної музики) та поштових марок, разом з конвертами. Пригадую собі його прецінну збірку марок з часів революції та громадянської війни, зокрема різних українських урядів. У меншій із двох кімнат був стіл із великим самоваром (Агатангел Юхимович із молодості любився у чаєпитію міцного чорного чаю) та отоманкою для спання. З огляду на його сліпоту і неміч, в нього жив його фактотум Василь Мирошниченко, який ще хлопцем почав свою службу у академіка. Він вміло і скоро виконував доручення, і тому Агатангел Юхимович називав його "Собачі ноги". На літо Агатангел Юхимович виїздив звичайно до Звенигородки, де жила його сестра Маша, брат Сима (Юхим) та прибраний син Микольця з мамою. У Києві Агатангел Юхимович жив дуже скромно, він харчувався в академічній їдальні, звичайно оточений студентами. В останні роки він спілкувався тільки із сім'ями дочок Старицьких (Людмила Черняхівська, Оксана Стешенко), сестрою Лесі Українки (Ольга Косач-Кривенюк) та Наталією Полонською-Василенко. Остання, сама визначний історик, по смерті свого чоловіка академіка Миколи Василенка (1935 р.) стратила свою працю, навчилася друкувати на машинці і стала технічною секретаркою Агатангела Юхимовича. Власне тоді він спромігся написати (або переробити) цілу низку сходознавчих монографій, зокрема свою (досі ще не видану) "Історію хозар". Машинописи, що заховалися, були власне друковані Наталією Дмитрівною Василенко.

БІБЛІОГРАФІЯ

Библиографический словарь... 1975. Библиографический словарь советских востоковедов.Москва.

Дорошенко Д. 1930. "Українська гетьманська держава 1918 року". Історія України 1917-1923 рр. Т. 1-2. Ужгород.

Записки... 1919. Записки Історично-філологічного Відділу Української Академії Наук.Т. 1. Київ.

Збірник праль... 1919. Збірник праць комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії Наук у Києві. ІУ+88+ХХХІУ. Київ.

Ільєнко І. 1990. "Хватальна евакуація. За слідчою справою А. Кримського". Літературна Україна. 43. Київ.

Кримський А.Ю. 1904. Мусульманство та його будучність. Львів.

Кримський А.Ю. 1928. Розвідки, статті та замітки. І-ХХУШ. Київ.

Крьімский А.Е. 1941. Автобиография академика Агатангела Ефимовича Кримского. Киев (рукопис).

Кримський А.Ю. 1972-1974. Твори в п'яти томах. Київ.

Охримович Ю. 1922. Розвиток національно-політичноі думки (від початку XIX століття до Михайла Драгоманова). Львів - Київ.

Пизюр Є. 1966. Листи до приятелів. 162-166. Нью-Йорк.

Полонська-Василенко Н. 1949. "Агатангел Кримський". Україна. 2. Париж,

Полонська-Василенко Н. 1951. "М.П. Василенко і ВУАН". Україна. 5. Париж.

Полонська-Василенко Н. 1954. Українська Академія Наук (нарис історії). Т. 1. Мюнхен.

Полонська-Василенко Н. 1958. Українська Академія Наук 1931-1941. Т. 2. Мюнхен.

Полонська-Василенко Н. 1971. "Академік Агатангел Юхимович Кримський 1871-1941". Український історик. 31-32. Нью-Йорк - Мюнхен.

Сарбей В. 1971. "Перший неодмінний секретар Української Академії Наук". Вісник Академії Наук УРСР. 1. Київ.

Систематичний каталог... 1930. Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії Наук 1918 - 1929, склали Іванченко М. та Стешенко Я. Київ; передрук підготував і видав Штогрин Д. 1969. Чікаго.

Студії з Криму. 1930. Студії з Криму. 1930.1-ІХ. Київ.

Східний світ. 1930.Східаий світ. 1930. 12. Харків.

Терджиман Переводчик. 1904, ЗО; 1905, 28; 1915, 204. Бахчисарай.

------------------------------------
Джерело:
http://ssvit.iatp.org.ua